Який цей світ
Марія Миколаївна Влад








Марія Влад відома в Україні та за її межами як автор дев'яти поетичних книг і десятої прозової про звичаї, побут і християнську мораль наших предків. Активна громадянська позиція в житті яскраво відображена в поезії, прозі, публіцистиці майстра Золотого пера.

Проблеми нації, християнської етики, загальнолюдські і родинні стосунки тісно переплелися у новелістичній книзі "Який цей світ", що дійшла до свого читача з допомогою Міжнародного фонду сприяння розвитку мистецтва і культури, очолюваного японським діячем культури, бізнесменом Тошу Фукамі, та Центру суспільно-політичних досліджень НаУКМА.




Художник: Олена Гайдамака

Літературний редактор: Ольга Кавун

Дизайн і комп'ютерна верстка: Сергій Кизима







Цей світ





Летуниха





Баба Летуниха була складною натурою. Ось майже не всміхалась, а як і всміхалася то тільки устами а очі набиралися ще більше карої печалі. Але й сумною не ходила. Здавалося сторонньому оку, що жилося їй легко, навіть розкішно, бо любила, як і замолоду, ошатно вбиратися й поштиво говорити. Хоч і ніколи ні до кого не зверталася солодкими словами " люба моя", "дорогенький", "рибонько", "сонечко", але і до підлітка, і до ровесника усе була на "ви", наче б слово "ти" не могла видавити з горла. І зятеві казала "ви". Підвипивші не ображали її в транспорті чи на вулиці, бо Летуниха їх ні обминала, ні ігнорувала, вона поважливо відповідала на їх нетверезі запитання і навіть допомагала деколи перейти дорогу, від чого вона, ніяковіючи, протвережувалися.

Особливим було її спілкування з дітьми. Вона могла посварити однаково чи свого дворічного онука, чи його товариша за провину; говорила з ними просто, як з дорослими, але так пильно при цьому дивилася дитині в очі, що малюк зрештою піддавався щирості та повазі і слухався баби.

- Скажіть, ви йому скажіть, вас він послухає, - просила котрась із мамів бабу Летуниху, - бо сил моїх уже нема...

І баба навчала, як любила.

То й діти до неї горнулися. А діялося все у Ботанічному саду. Там з ранку до обідньої пори, а відтак під вечір сходилося зо тридцять малюків зі своїми переважно молодесенькими мамами, зрідка з бабусями та нянями.

- Ти малєнькая? - допитувався чомусь щоразу хлопчик, що бився. - Да, ти малєнькая. Вот я покажу тебе, как надо на велосіпєдє єздіть...

Він підходив до першої-ліпшої дитини, посміхався, і в той же час бив чим попало по голові.

- Будеш таким, тебе ні в льотчики, ні в моряки не візьмуть, - казала не зло баба.

- Откуда ти, бабуска, знаєсь? Ти воєнная?..

Баба Летуниха в п'ятдесят літ була на війні. Аж місяць. У Боснії. Але того була досить, щоб кожної ночі у ії сни приходила та війна безокими хатами з провалинами дверей у боснійських селах і містах, де баба знімала фільм про війну. Вона носила важкезний, нижче колін бронежилет поверх офіцерського камуфляжу, голубу каструльку на голові, що звалась то каскою, то шоломом, і зовсім не боялася пострілів і вибухів, але боялася, що в неї вислідять камеру - міністерську "панісоньку", як вона удвох з підполковником Андрієм охрестили "панасонік". Бо знімати на цій війні не дозволяли, і журналістів просто вбивали. А фільмувати була що - той світ і в ньому саме пекло з усіма його кругами, запакованими невинними мучениками - дітьми та старими. Вони з підполковником була заарештовані, дивом врятувалися, а відтак таки зробили той фільм, і його багато разів показували по телебаченню, дістали подяки, але головне кіно лишилося навіки на екрані бабиної душі. І коли вона засинала - кіно починалося. Воно йшло вперемішку з картинами іншої війна, вже з ії дитинства, і все те діялося десь на боснійському чи то карпатському піднебессі, де ріки витікали з неба, а хати плавали у хмарах. Баба легко водила французький бетеерик "Пуму", сама, без чорношкірого водія Ерві, і боялась просинатися. Але й так знала: сон ніколи не скінчиться; він буде стільки, скільки буде ночей.. .

- Ти што, била льотчіком, ти лєтала? - Попав у точку малий розбишака.

- Літала, - дивилася поверх ботсадівських дубів і ялин Летуниха. - Я люблю літати...

А как?

А так. - І баба легко відлучалася від землі, піднімалася понад всім і вся - понад клопотами з безгрошів'ям, молодим безробіттям, понад своєю і чужою нуждою, понад скривдженою Україною, про котру ще нічогісінько дітва не знала, бо була надто мала і мусила перерости в інше тисячоліття, щоб усе переінакшити, щоб піднятися над машкарою облуди і шахрайства.

Діти вже не билися, матері не бідкалися, що нема й на молоко, а всі дивилися на бабу Летуниху, як на велике диво, якого їм дуже бракувало і яким вона подавала надію, що таки можна піднятися, триматися, хоч не дуже високо, але зібрати весь дух і не впасти, нізащо не впасти: бо ж діти! А діти мусять вірити - їм рости та рости.

А медаль вам дали? - садовило бабу на ботсадівську травичку питання котроїсь із мам.

- Нема, - і бабині карі очі опускалися з піднебесся в землю, - я ж там мала була.

А не дали їй не те що медалі, а навіть посвідки учасника бойових дій. Всім, хто одну годину там був, дали, всім, окрім неї. Сам міністр оборони перед військовою колегією низько вклонявся їй в ноги: "Дякуємо вам за все, що ви зробили для Збройних Сил України, а нічого вдіяти не можемо, бо на Верховній Раді прийняли поправку - тільки військовослужбовцям." Міністр кілька разів кланявся, дякував бабі й розводив безрадно руками. А вона, така щупленька, стояла перед усією військовою колегією і перед дебелим міністром і по-військовому спитала:

- Дозволите іти?

І їй дозволили ніяковіючими поглядами, а баба ішла по-військовому підтягнута, а самій здавалося, що на плечі давить важкий бронежилет сорому за червонощокого міністра: як же ти, чоловіче, Україну оборониш, усіх матерів та їх дітей, коли ти одну-єдину жінку з Україна, що по одинадцять разів на день перетинала лінію фронту з телекамерою і смертю за спиною, як же ти, міністр оборони, їі, свою підлеглу оборонити перед кривдою беззаконня не годен.. .

І ця кривда найбільше глодала бабу поза мізерною пенсією, нестатками, зухвалою зневагою колишніх "соратників", а нині хапай-рвачів, поза всім бабу пекла думка, що їй належалося мале ніщо, а для неї таке значиме оте звання учасника бойових дій. Бо фільм вони таки зробили гарний, та й кожна бабина ніч - то безкінечна війна.

- А вот ти на воєнних самольотах не лєтала, - намагався взяти верх маленький розбишака.

- Літала. І на літаках, і на вертольотах.

- І я буду лєтать, - вже заздрив бабі малий.

А Летуниха подумки далеко над горами фільмувала з плямистого гелікоптера бездахі хати, безверхі дерева, і двох збезсеблених від стрілянини коників - білого на верху гори і гнідого в долині. І танки коло сербських хат, і посивілу городину, і дими, пожарища... А найбільш болючими кадрами лишилися діти - дворічні зі старими очима і трохи більші - в усіх на устах одне слово "хліб".

Летуниха роздавала ботсадівським шибеникам бублики та пряники, а сама відводила кару печаль кудись понад Іонівський собор, бо виділися їй голодні боснійські діти, і вона боялася, що всім не вистачить і котрісь не дійдуть від солдатської їдальні до своїх ночівель... Але діти голосно сперечалися про свої пістолі - у кого кращий, безтурботно сміялися і мінялися іграшками, а мами тішилися своїми милими надіями, і бабі Летунисі відлягало від серця - вона простягалася помежи метушливою дітворою поблизу кучерявого онука на траві, і вже отак, лежачи горілиць, піднімалася понад Ботанічним садом і Видубицьким монастирем, понад збентеженим Дніпром, його гуркітливими мостами і понад такою квітучою Україною - що, Господи Боже, нехай буде воля Твоя!

Усі знали, що бабу звуть Летунихою, апе чому, достеменно не знав ніхто: чи то ії чоловік був льотчиком, але чи насправді був і де той її летун подівся, чи так прозвали за ії таки заслуги...

Ботсадівські матері позаочі також звали її на прізвисько - а де це наша баба Летуниха, що аж два дні не приходить зі своїм онуком, чи не захворіла...

А баба також звикла до молодих, жаліла їх, як уміла, а найбільше тримала їх своєю зичливістю та обнадійливим словом: якось вона мусить переламатися на добре, ви молоді іще заживете в гаразді.

- Та й ви.

- А я вже так нашибалася, такого набачилася, що хто знає...

Її очі, червоні, запалені, рятувалися від болю небесами, далеко від кривда земної.

Баба розповідала, як вона маленькою все хотіла літати по-пташиному. Дітлахи простирали рожеві крилята і пурхали довкола дерев, матерів і довкола баба Летуниха, маленької і легкої, як птаха. І добре їм було коло неї, наче коло казки, і слухали вони їі, як мудру спільницю, бо й вони хотіли літати і вчилися, як це.

А одного дня, а була то неділя, баба Летуниха прийшла з онуком уся в білому і просторому, вийшла на горбок, де сиділи межи квітками гномик з домовичком - підняла рукави та й полетіла. Діти весело верещали, потім усі завмерли і дивилися на білу, потім сиву, потім темну цяточку над Видубичами, над Дніпром, над зеленим буянням Ботанічного саду.

- Не плач, побачиш, вона вернеться, вона тепер маленька, а стане велика і прилетить, - уперше заговорив розбишакуватий хлопчик мовою бабиного онука і вперше підняв руку, щоб погладити його розгублену кучеряву голівку.




Баба Яга





Максимчик не любив боятися.

Вірніше, любив боятися.

- Розкажи, бабусю, про Бабу Ягу.

Бабуся, коли могла, придумувала свої історії або брала абабагаламагівського "Івасика Телесика" і читала – Максим називав водяну зміюку Бабою Ягою.

Максим лежав на подушці і впивав кожне слово, як спраглий водичку.

Усю зміюччину компанію він узагальнював однією назвою: Баки-Маки. Бака-Мака було все, що таїло в собі небезпеку - скривлене, витріщене, роззявлене, носате, рукате, словом, страшне.

- Підемо до Баки-Маки?

- Поспиш і підемо.

- То розкажи ще про Бабу-Ягу, - Максим влягався на ручку і лагодився під казочку спати.

А до Баки-Маки, однієї з різноликих Бак-Мак, вони ходили того літа щодня. Бака-Мака забирала з бабусиної руки одну гривню і гоцала Максима разом з гамірливою компанією його дво- і трирічних друзів півгодини на своєму гладенькому, пружному, ґумовому череві.

Замешкала Бака-Мака в Ботанічному саду, недалеко входу. Високий, понад дерева, червоно-зелений клоун збирав дітвору і витрушував останню гривню з маминих гаманців.

Його трусило мотором, а він підкидав дітей, розпашілих з радості.

- Давай, купимо чіпси?

- Ні, хочу на клоуна...

- Може, ліпше морозива?

- Ні, туда.., - тягла дитина матусю до ґумового велетня, що кивав надутою головою, зазиваючи всіх охочих пострибати.

- Хоч би вже на море відвезли цього боввана, - нарікали матері. - Клоуна посеред літа складали в причеп "Запорожця" і везли до моря заробляти гривні у відпочиваючих.

- Уже темніє, пора додому.

- Ще трошки...

- Ох, цей клоун!

І жодна дитина не рушала з місця, аж поки ґумовий велет, глибоко зітхнувши, не віддавав "дух" і не опускав голову додолу. Все це діялося повільно, він ослабав знизу, аж врешті перехилявся і ніби кланявся дітям та вибачався у матерів. І "йшов” на спочинок.

Діти верещали, хапали його за охлялу голову, шарпали за "ноги" і розчарованими поглядами проводжали причеп із ґyмовим згортком до завтра.

- Спи, Максимчику, засинай, бо вже скоро вечір, а нам же в Ботсад іти.

- До Баки-Маки?., - "гумовим" язиком сонно лепетав малюк.

У Ботанічному саду майже всі діти і їх матері говорили "по-київськи", цебто, по-російськи. Максим мовчав, він і так був "замкнутим", а ще й мови російської не знав. Удома всі говорили з ним і між собою українською.

- Як ти називаєшся?

- Масєм.

- А де ти живеш?

- Києві.

- А де у Києві?

- Пецеську.

- І хто ти є?

Максим трохи сором'язливо бив себе широкою долонькою в груди і тихо проказував:

- Я - українець.

- Как тебя зовут? Ну скажі - как? Как?..

- Кака?.. - розгублено озирався довкола Максим, не розуміючи, що від нього хоче чужа тітка чи дядько.

Але вдома він дражнив бабусю:

- Нє хацу, - сирок з молочної кухні уже ставав йому поперек горла; щодня отой сирок, ні тобі цукерочку чи пряничок - ковтай, давися: "сирок, м-м-м, який добренький... ану гам-гам."

- Баба-Яга казе Масємові: "Я пліду і тєб'я забілу." - Як-як?..

- Я пліду і тєб'я забілу.

- Де ти це чув?

- Баба-Яга сказала, коли Масем бабусю не слухав і не хотів засинати.. .

- Ану розкажи, як то було? - страшенно зацікавилася бабуся. То було щось геть нове і вимовою і змістом.

- Ти локазувала пло Бабу-Ягу і плосила, аби Масєм спав. Масєм затулив очка і не хотів спати. Тоді Баба-Яга сказала: "Я пліду і тєб'я забілу!.."

Так і сказала... Оте "тєб'я" (не "тєбя", а російське, чисто по-українськи мовлене через апостроф) бабусю-гуманітарія вразило і на довгі дні кинуло в роздуми. Чому Баба-Яга з Івана - Малковичевої абабагаламагівської добротної української книжки, з численних видуманих нею самою казок раптом заговорила до її онука російською - це була велика загадка.

І вона винила Ботсад.

Але Ботсад вину з себе скинув, як листя осіннього дня.

А було це ще влітку.

Ішли вона з Максимом через ботсадівські горби навпростець до свого гурту. Внизу межи рідкісними деревами і кущами гомоніли діти, сиділи на траві матері Максим вів бабусю "горами" і "долинами", показував: "Бацись - Бог", - золото Іонівських хрестів; раптом застиг перед гарно завитою у білу шовкову шалю і вдягнутою у сіру ситцеву квітчасту сукню літньою жінкою. Максим аж присів і пильно-моторошно, що так було незвично для нього, "замкнутого", вдивився в її сиві усміхнені очі. Жінка покинула збирати якісь трави і також очікуюче дивилася на кучерявчика - що він хоче?

- Ти Баба-Яга? - зі страхом і нотками прихованої радості від імовірної нарешті зустрічі випалив Максим.

Вона всміхнулася до нього всім своїм світлим видом і кивнула, таємниче закусивши нижню губу.

- Ти мене забереш?..

- Ні.

- А цому?

Вона не знайшлася, що йому на те сказати.

- Бо ти не погана, ти добла Баба-Яга? - Захлинаючись, висловив своє сподівання.

- І ти, бачу, слухняний, - відплатила вона тим же.

Максим ще кілька разів смикав бабусю за руку, зупинявся, оглядався: добра Баба-Яга!

Він знав, що вона є...






Варенички





Його ангелик завше все бачив. Інколи Максимчикові хотілося покарати ляльку Олю, відштовхнути медведика, просто висипати посеред хати іграшки з кошика, а тут ангелик спостерігає зі стіни за кожним рухом. І Максим дарує Олі, що вона не дає вдягнути другу шкарпетку, обходить рудого ведмедя, котрий розвалився на півкімнати, відносить важкий кошик з іграшками назад у куток і вибирає з нього зо два авточка та ще хіба муху-реготуху.

Важко бути чемним на догоду мамі, бабусі, дідусеві, а найдужче білому ангeликові, який денно-нічно стереже хлопчика від усього лихого.

Так хочеться побешкетувати - мама пішла в справах, дідусь на роботу, бабуся не побачить, бо вона щось смачне варить на кухні, а от ангелик - він усе згори видить. Він, як і Максим, маленький, з "пузиком", з кучериками, але в Максима нема крилець за плечима, а в нього - є.

- Хто то? - колись зауважив над своїм ліжечком біленьку фігурку Максим.

- То Максим - твій ангел хранитель.

- Со він лобить?

- Тебе від лиха оберігає, не дає впасти, сильно вдаритися, щоб була кров.. .

Щодо "впасти", "сильно вдаритися" до крові - у Максима особливе наставлення, скажемо, бабусине.

Вона йому втлумачувала:

- Мужчини не плачуть. Ти ж мужчина. Ти хочеш бути військовим, красиво іти, бути сильним?

Максим хоче. Дуже хоче. Він надивився в телевізорі і так, на Хрещатику, бачив парад.

Іноді сильно вдариться, заболить, аж дух перехопить - бабуся руки не подасть, не підведе - сам вставай. Сльози проступають, а він їх назад:

- Музцини не пацуть.. .

- Та він ще маленький, бійтеся Бога, йому тільки два роки, пожалійте, що ви від нього вимагаєте...

- Нічого, хай гартується, виросте чоловіком, а не ні сим, ні тим.

Ох, ця бабуся! Надивилася, як бідують пещені синки в армії, то постановила внука виховати таким, як треба.

І Максим-мужчина.

Є в нього свої слабинки. Але то чоловічі слабинки.

Скажімо, іграшку випросити в Юрчика посоромиться, до Артура підійти не посміє позичити велосипеда, а коли дівчинку, даруйте, "дінчику" гарненьку побачить - не встоїть. Отак прямо впаде перед нею і дивиться в небо, на хмарки, на сонечко - викручуе личком, викліпує очками: як гарно, як мило!.. А як "дінчика" не звертає на нього уваги, тоді Максим встає, підходить до неї майже впритул на виду в усіх дітей і матерів у Ботсаду та як обійме, так міцно, що і він, і вона впадуть на траву. Правда, поки "дінчика" запротестує, заплаче там чи відштовхне, він устигає поцілувати її в губи.

- Оце вам сором'язливий Максим! - сплескують у долоні матері, - оце то несміливий хлопчик...

- Максимчику, ну так же не можна, дівчинка впала, злякалася, що ти робиш? - докоряє йому бабуся. - Це ж дівчинка !..

- Ага. Тоді він стає на одне коліно - бабуся колись навчила - бере силою руку вкрай збентеженої симпатії і по-лицарськи цілує пухкенькі пальчики. Вона поблажливо зітхає, відтає - це їй подобається.

А яка щаслива її матуся! Яка горда за дочку. І скільки заздрісних поглядів обсікає обранницю зусібіч!..

Друга Максимова слабинка - добре попоїсти. І не будь-чого, а, принаймні, млинців із сметанкою, а ще ліпше вареничків.

- Звали мені, мамусю, валеницки... - просить свою кучеряву родительку маленька її копія.

- От ці чоловіки... чому вони усі такі?..

Але вареники варяться. І вже Максим уплітає один за одним - повну мисочку.

- Дякую, мамусю, і тобі, Бозю, дякую за смацні варенички.

За щоденну геркулесову кашку, за супчик він часом забуває подякувати не те, що Божі, а навіть мамі. А за варенички - тут не можна не висловити своє чоловіче захоплення.

- Всі вони якісь такі...

Молода мама не годна осягнути, що чоловіки цінують те, чого самі не мають чи не можуть. І їх потреби видаються їй надто приземленими, ще й син такий самий.

Щовечора діти розходяться з прогулянки у Ботанічному саду: хто пішки, хто на велосипеді чи "вантажівці", хто у візочку.

Максим завше веде свою бабусю за руку, аби не загубилася, і сам несе маленький наплічник, напханий авточками і м'ячиками. Він і свій мотоцикл сам возить чи санки взимку на гору-мужчина, прецінь!

Ідуть тротуаром згори, кому далі, аж на Німанську, до метро, кому ближче, а Максимові у перший провулок під самим парканом Ботсаду. Він прощається з хлопчиками розмашисто вдаряє п'ятірнею наготовану долоню товариша. Каже "па-па" решті діточок, махає їм у відповідь ручкою - вони йдуть хідником далі вниз, а він повертає вправо у свій Бастіонний завулок із двох будинків.

Так вийшло, що цього вечора вони йшли з прогулянки з Катрусею. Вів Максим бабу за руку. а Катя їхала зі своєю бабусею у візочку. На перехресті він, як годиться, ощасливив Катрусю поцілунком у руку, і собі розійшлися.

- Бабусю, так хочу собі дівчинку... – сказав по мовчанці.

- Яку?..

- Та біленьку і щоб очка голубенькі.. .

- Як у Катрусі?

- Так.

- Г-м-м, розумієш, Максимчику, треба рости...

- А я вже виростив. Я вієкий. І Масєм музцина.

- Та воно то так. Але дівчинку треба буде любити, оберігати, ніколи не ображати, і щоб ніхто її не образив, треба заробляти гроші, щоб було за що купити їжу, одяг, хату.

Максим відпустив бабусину руку і йшов повільно ззаду. Він був явно заклопотаний. Може, тими грішми - де їх взяти? - хатою... Але у важкій бабусиній задачі наткнувся на щось цілком йому підсильне і, на його розсуд, найголовніше:

- Я буду... Масєм буде сильно-сильно любити свою дінчику... Дуже сильно!..

Він вдивився крізь сутінки в бабусине обличчя, впевнився, що переконав її, і тобі довірливо додав чи то спитав:

- І вона буде мені варити варенички...






Кіно


Пам’яті моєї мами Одокії




Сокальська скала аж тріщала, обсипаючи плиттям дорогу. Каміння перелітало через вузеньку вуличку, через гніду кобилу і тевкалася в ріку. Черемош пінився і звертався назад. Але не все каміння падало в річку. Лушпарило і по дорозі. Зрештою вдарило кобилу і вона шарпнула віз на край обвалистого берега. Лазар зіскочив з воза і вхопив дишло. Кобила фиркала і пускала з ніздрів гарячу пару. Вона боялася іти вперед, але і стояти було небезпечно. Лишилося одно - перебігти сипучу скалу, втекти від куль згори. Лазар ледве сягав дишла, кобила нахромувала і Лазар налягав на ногу, але обоє намагалися бігти. На возі сиділа молода вродлива жінка і раз по раз намахувала батогом:

- Бйо!.. Бйо!.. Бо ті шляк трафить... усіх нас тут виб'є.

І кобила, і Лазар шкутильгали, ніби глумилися одне одному, скала сипалася, круглі плескаті бляшанки підскакували та дринькотіли на возі, молода жінка одною рукою тримала великий живіт, а другою несамовито намахувала на спуджену кобилу:

- А неволі би ті втєли!

Але й кобила, до чого не підкована, було також не сама собою, то ледве теліпала віз.

- Царице Небесна, заступи і сохрани!.. - приповідала молодиця і все боронила черево, так ніби рукою могла сперти кулю чи камінь.

Сокільська скала було вже позаду. Лазар витарабанився на віз, а жінка в тяжі уже не кляла жеребну кобилу - обом було важко.

Низенький чумазий Лазар показував білі зуби: ага, таки вивезла, таки живі лишилися!..

- Най мене на місці стріляють, а не піду більше ваше паршиве кіно везти, божилася жінка. Вона вже трохи оговталася.

- А то моє кіно? Або я забаг смерті у двадцять п'ять? Сама подумай, Одокі!

Жінка розуміла, чия це команда. Совіти хочуть пускати свою пропаганду та заставляють щосуботи везти з Кутів кіно у село. І посилають стрибків до неї аби їхала за тими карабушками. Де маєш дітися: із стрибками нема довгої бесіди, приставлять карабін до грудей - мусиш лишати двоє малих дітей, упрягати худу, як терлиця, кобилу. Хто там питає, що вона на злогах, і кобила непідкована, ледве з голоду ноги тягає, бо, прецінь, війна.. .

А війна і скінчилася, і ні. Німців лісові вибили, а маскалів у гори не пускають. І вдень, і вночі в горах пекло. Прийдуть у тризубах - питають, чи не бачив песіх совітів, прийдуть у звіздах питають, чи не були бандерівці. А то і ті і ті перебрані. Кому є, а бідному гуцулові хоть у землю зарийся, куда від біди сховатися?.. Лиш кого покладуть на голову сільради - на рано уже труп. Другого покладуть - і того вб'ють. О, Господи! Коби хоть чоловік вернувся, коби вздріла його живого, а там най діється Божа воля.. .

У клубі стояли сутінки. Людей з верхів позганяли дивитися кіно. А хто не міг або не хотів, грозили Сибіром. Діди, жінка, діти збилися у куті похилої халупи, названої клубом, озброєні стрибки сиділи на ґанку і курили вифасовану їм махорку. Лазар торкотів у своїй кабінці, але не міг щось там завести, аби крутилося кіно.

Нарешті на білих верітках перехресно зблиснуло і показалося не по-нашому написане. Загриміла музика з Лазаревої засідки і на бабинських веретах виріс неголений озброєний молодик, що зіскочив просто з дерева. Невдовзі двері розхристалися і до клубу влетіло кілька таких самих неголених молодиків. У клубі гаркотіло кіно, а на ґанку ішло друге: тих стрибків як вітром здуло, і на поручині тепер сиділа нова зміна озброєних. Вони також закурили і під зблиск цигарок поставало з темноти то неголене лице, то сива шапка з тризубом. Між ними являлося і гладеньке миле личко також під смушевою шапкою, по всьому видно - дівоче. Одною рукою дівчина обнімала шию високого легіня, а другою - обріз.

- Гей, браття, ану йдіть подивіться - то якесь не совітське кіно, гейби про Довбуша, - збився з пантелику довгий парубок, що першим забіг до клубу.

- Ай, не гни бандиґи - а яке ще, як не совітське? - грізно відказав той, що його обнімала дівоча рука, - давай скінчуй.

- Є скінчувати, але хіба... ану ще хтось глипніть...провадив довгий.

Старший не без розчарування мусів вивільнятися від теплої рука - підхопився і став на дверях: говорили не по-нашому, не по-маскальськи. Ба, навіть не по-німецьки.

Старший зайшов до будки і завис над мало живим зо страху Лазарем:

- Як називається твоя пропаганда?

- Р-р-робін Гуд, - не своїм голосом пробулькотів механік.

- Я тебе питаю, по-якому це?

Ні живий ні мертвий Лазар застив у позі: хоть убийте - не знаю.

- Крути далі, - наказав лісовий.

3 ґанку вже й ті решта повитягували шиї і зазирали крізь утворені двері на верітки.

А там веселий білозубий бородач, бормосячи незрозуміле, обчистив якийсь багатий фіакр, а його "опришки" розігнали чиєсь військо, а дуже файна панянка у довгій по землю сукенці, що їхала у тому фіакрі, ані раз не боялася бородача, а пішла з ним під руку.

- Гейби наш Довбуш, лиш не так убраний, - проказав котрийсь із ґанку.

- Ади, і там зайдів б'ють, а нарід не кривдять, - дійшов думки ще один.

- Хрестяться, як ми.

- А паненка файна - чисто наша Гафійка, правда, Васи?.. - підштовхував ліктем товариша крайній.

Кіно мусіло йти.

І люди мусіли дивитися. Тепер уже і ті в тризубах зацікавлено пильнували "екран". Поставали з чат купкою на дверях і силилися зрозуміти: кіно було не про колгоспи, і не про війну Гітлера зі Сталіном, а про щось близьке, ото що чужою гавкаючою мовою.

- Це кіно трофейне, - здогадався старший і притулив до себе маленьку постать коханої дівчина.

- Най буде, то - про любов, - прошепотіла Гафійка. - Та воно, братчики, про лісових, про таких, як ми, що не дають свій край неволити, - розхоробрився той, що урвався до клубу.

- Видко скрізь є тих зайдеїв, охочих до чужого...

Кіно докрутилося до кінця.

- Вибачайте, люди, - звернувся старший до всіх. - І не бійтеся, ми вас кривдити не дамо. На то ми лісами бідуємо, аби у наші гори ніяка погань більше не прилізла. Розходіться з Богом!

Лазар сидів у своєму закамарку, як муха за лубом.

Люди поволі розходилися верхами.

Бородатих також не стало. І тих, що говорили не по-нашому, і тих, у тризубах - усіх поглинула ніч.

Тільки стрибки принишкли у сховах, як горобці в стрісі.

Та кобила в стайні поверла лошатко.

І її ґазидня до ранку вчинила хлопчика.






Який цей світ





ВАСЮТА впросилася цього літа спати в оборозі. Оборіг був височенький, містив сорок копиць сіна, вивершений до самого піддашшя, і стара Лазирчучка подумала собі: а чому ні, дівка сінові нічого не вдіє лихого, а що переспить літо на свіжому повітрі, то лиш їй до здоров’я буде.

Васюті виповнилось сімнадцять тогідь в Пилипівну. Лазирчучка справила доньці новий чорний сардак з великими китицями на грудях та вишитою черленою прошивкою. Сардачук був по моді короткуватий і до низу розкрилений. А Васюта собі запряла й Задурєнок на черевики жовтого юхту на корках. То лиш багачка могла собі вишити у Кутах такі черевики на двох мосяжних блискучих пряжках. Але Лазарчуччина Васюта скромна та роботяща, а на лице файна, як та ружа у вранішній росі, то неня не перечила: най, дівка цілу зиму кудулю пазила і собі заробила.

У неділю рано Васюта покаталася в стайні, обмилася в кориті під задньою ринвою, витерлася конопляною дранкою і вбігла до сіней у самій сорочці, розпашіла від студеного купілю.

- Уже дзвонили, - нагадала слаба неня з печі, аби донька не спізнилася на Службу Божу.

- Ага, я чула, вже другий раз, треба бігти.

Васюта вбрала вишиту низинкою чорнобриву сорочку-рукавівку, що пасувала до її карих, гейби здивованих великих очей, на шию зачепила зґарди, ще бабині важкі монети із профілем королеви Ядвиги - аж довга шия вигнулася наперед під срібним тягарем, вперезалася тонким поясом. Лишилося натягти білі швабські панчішки та взутися в свої ненаглядні мешти.

- Ведися ґречно, не пхайся до престолу поперед ґаздинь, стій рівненько у нашому закутку, не зазирай на мужеський бік і, не допусти Господи, не вишкірюй зуби по дорозі, як Юрчишина... - довго наставляла стара з печі, заки дівка заплітала кісники з бовтицями у „вильця" - спершу дві з боків, відтак обі в одну і переймала червоним кісником товсту косу.

Дзеркала у хаті не було, і Васюта, біжучи до церкви, похапцем заглядала у Фучуччину керницю - вона було темна, глибока, і дівчина бачила себе в усій красі до пояса.

- Кождий раз задирається, як коза, у керницю, що мені за краля, сидить цілий рік на самій кулеші і кваснім молоці, а вдає із себе паню, - воркотіла Юрчиха, несучи тлусте тіло позаду Васюти до церкви.

Васюта влітала крізь тяжкі оковані церковні двері, як весняна зозулька, ховаючи свою молоду веселість під чорними густими віями, аби очі не глипнули мимохіть на мужеську половину, бо то неґречно на Службі Божій обзирати кресані та гачі у другім куті церкви, де виструнчувалися вусаті ґазди та їхні безвусі леґіні.

Васюта дивилася вбік на супротивну смерекову стіну церкви, де молоденький Христос тесав платву, а Святий Йосиф навчав його. Та дарма дівчина відводила очі то на одну, то на другу стіну старої церкви: скрізь їй ввижався Дмитро з голубим іскрям під золотими кучерями.

- Господи, відверни та заступи, - стогнала збоку Юрчиха в сирмових лискучих запасках.

Вона мала дівку-одиначку, найбагатшу відданицю на цілі Розтоки. Багачка проказувала „Отче наш" і „Богородицю", але так немилосердно, ніби вадилася, а не молилася, і все скісним оком накидала на вдовину дочку, щипаючи її то за лице, то за руки, то за ноги.

А коли вже Васюта ішла тримати фану, і її юхтові черевики скрипнули посеред церкви, багачка не стрималася і прошипіла посеред молитви:

- А Гошподи, боронь Боже, від таких безустидниць...

Жінки перезирнулися поміж собою, збиваючись із Божого на грішне, а священик пересторожливо підвищив голос, аж закашлявся: прийшли молитися чи одна одну перезирати...

Васюті дав старший брат фану жовту із позолоченими тороками з образом молодої, як сама Божа весна, Пречистої Діви Марії, і ця фана пасувала Васюті, вона вросла в ряду межи дівчатами, як молода смерічка у плаю, збоку Престолу повід мужеської половини.

Вона дивилася на зелений виноград під сонячним листом на Райських дверях, боялася на малу хвильку змилити вбік від того винограду, але виноград сіяв Дмитровим жаб'ївським кептарем у лелітках, а золоте листя разюче нагадувало Дмитрові кучері.

Бідна дівчина відганяла лихі думки, що мухами дзиґотіли коло чола, пробувала заглибитися в церковний спів, але чула лиш Дмитрів грудний голос, так добре знайомий їй з сегорішних колядників. Коли колядували нені, то Дмитро нижче всіх кланявся Лазирчучці, але дивився на Васюту, а вже як виколядували доньці і вона дрижачою рукою подала колач і п'ятку міхоноші, Дмитро перехопив той колач і під ним потиснув її за пальці але так сильно, що дівка зойкнула, а неня невдоволено проказала:

- Йди-ко, Васю, утвори широко задні двері, бо на передні буде темно виходити колядникам, та рухайси, що стоїш?..

Васюта мигнула розпростерти двері, але Дмитро і там знайшовся і таки лапнув у потемку її за лікоть, та вже так потиснув, що вона вискнула.

- Що на тебе, агій, напало, що ти йойкаєш та вискаєш, встидала би си, икий ґурский з дівков!

Коли неня згадувала ґурского або аткотрого, аби не сказати „дідька", то було без жартів, і Васюта похапцем накинула кожушину та вискочила в стайню подивитися, чи коровка не збирається положитися - вона саме в Різдво чекали телятка. Заки дівчина почистила та підстелила коровці, аби та в Різдвяні свята не скаржилася Господеві за поганий догляд, то неня відходила з гніву, лиш фоскотіла у запічку. Васюта таки було чемна дитина, послушна, відколи старого Лазирчука у Прислопі убила смерека, і вдовиця з трирічною донькою лишилася бідувати.

Лазирчучка сапала по ґаздах, громадила в Глинянім на сінокосах, аби заробити сіна на годувальницю-коровину. Узимі Лазирчучка пряла вовну - її наймали, бо так тонко і рівно ніхто не вмів прясти не лиш у Розтоках чи Ріжні, а навіть у гоноровій Білоберезці. Капчики з Лазирчуччиної пряжі пізнашно було відразу у церкві на багачках - як фабричне, і якось вона капарила, прецінь, як вдовиця, котрій, як не люди, то Бог помагає. Доньку вона не пестила, виховувала строго по-гуцульськи, при людях не хвалила, а могла і погудити за хату незаметену чи грядку недополену. Але в глибині душі безмежно любила свою бідну сиротину і тішилася її ангельським поглядом покірних карих очиць, рум'яним білим личком, чорною пишною косою: таки файну дитину дав мені Бог, коби долю добру їй післав... І страшно всердилася було на Юрчиху, коли тота закляла Васюту на долю. За пусте. Минулого літа корова вирвалася від дівчина і вхопила шульок з багаччиного городу.

- Ти вкалічіла, що не годна кавулю свою затримати?

- Не кричіть, таже оводи кусають - корова вирвалася і лиш один кукурудзок з'їла, небагато шкоди, - відповіла Васюта, хотіла, як ліпше.

- Ти ще пискуєш? Винна і пискуєш? Тобі парубки в голові, а не корова. Ади яка єс задобра, така аби тобі доля було, абес у дівках посивіла, щезни та пропади сперед мене!.. розходилася в своїй лютості багачка, аж хустка упала з голови, аж слиною захлинулася.

Васюті лишилося схилити голову і винувато потягнути Лисуню до стайні. Вона було дівчина смисловита, хоч у школу багато не ходила через нестатки, але зазвичай щовечора перед сном обдумувала прожиту днину. Вона відразу вловила, що не в качані скипів гнів багачки, то була тільки ключка, якої давно шукала Юрчиха, аби вибештати її, біданку, перед сусідами: багачку мучила ревнива заздрість, що до Васюти хилився мельників син з Ріжна. Багацький парубок віз конем мливо перед вікон Юрчишиних, а за конем ружею цвіло лице оцеї старчучки. Парубок згірдливо привітався до Юрчихи, а на її доньку-одиначку, що сапала з мамою бараболю, і не глянув, дарма та показала усі свої жовті зуби легіневі. Він зумисне так повівся, аби довести Васюті, що він ні на котру, крім неї, не дивиться. Юрчиха собі добре це зарубала і не могла дочекатися нагоди із себе все витрутити.

А в чому Васюта була винна? Вона понесла ґілетку кукурудзи у Рожен, бо в Розтоках не було млина, і хіба що брести на Буковину. Якраз у горах упали плови і була повінь, то Лазирчучка справила дівку у Рожен. Та ледве двигала великі бесаги, по оба боки повні зерна, але на кого мала сподіватися неня підірвалася на чужих деньках і вже пару років нічого тяжкого не підоймала.

У млині було завізно. Доки дійшла її черга, стемніло. Заки змололося, то й зовсім поночі зробилося. Васюта прислонилася за двома тюдівськими молодицями у самім куті комори головою на бесаги з мукою, а плечі прикрила кептариком.

Вдосвіта схопилася тихенько витягнути мливо з-поза сплячих жінок, коли хтось хап її тяжкі бесаги, як легеньку торбину, і махом надвір. Вона за ним. А там під млином і кінь, осідланий дерев'яною різьбленою тарницею, і парубок кучерявий жмуриться та всміхається ладує на коня бесаги.

- Поїхали, поки дєдя сплять. Я й так мав до тети на Луги заїхати, то заодно тобі завезу - ти ж розтіцька?

- Ти відки знаєш? - все, на що спромоглася з раптових подій Васюта.

- Я тебе десь уже видів. Відай у церкві. Так, таки у церкві. Ти фану тримала, і тобі з голови хустка все стягалася, а ти поправляла, а я тебе запам'ятав. Ти була в зеленій шовковій хустці і в дуже файних черевиках - так чи не так?

- Ходім, як маєш іти, - відказала Васюта, але вже голос зраджував її вона такого файного леґiня ніколи ніде не виділа.

Цілу дорогу, зо три кілометри, Васюта ішла за конем, а незнайомий парубок вів того коня, висвистуючи коломийок.

- Не хочеш сказати, як називаєшся? озирнувся понад гнідого леґінь. - Ти щось геть встидлива, хоть заплати якось мені, що везу мливо, скажи, як називаєшся.

- Та як - Васюта, - дівчина ніби встидалася свого імені.

- Та файне ім'я, най би мені жінка так називалася, - невгавав парубок. -А мене дєдик охрестив Дмитром, бо я на Дмитрія родився.

Парубок вже частіше озирався, а Васюта все більше ховалася поза коня, але і так було видно, як горіли карі каганці під віями.

Під чуркалом, уже на межі Ріжна з Розтоками, Дмитро здоймив бесаги і напоїв коня та й пустив під обіч попасти.

- Та не бійся, я не їм дівок. Ти йшла за конем, то він міг тебе вдарити, а я ані брикаю, ані кусаю.

З усього видко було, що дівчина йому вдалася, і він придумав дорогу до розтіцької тети, лиш би з Васютою поговорити.

- До церкви в неділю прийдеш?

- Я кожної неділі ходжу.

- І я буду. Наш піп геть слабий, то ми ходимо до Тюдева, а я все до тети навідуюся, та таки більше люблю в Розтоках, там...

"...там певно, дівки кращі" - подумалося Васюті, але Дмитро усміхнувся, гейби вивудив її докір і докінчив:

- Там старіша церква і файно співають. А ти чия така?

- Яка? - таки цікавість пересилила сором.

- Сама знаєш... Як чічка.

- Уже ходім, похнюпилася Васюта. Ще хтось побачить, що вона з парубком вистоює - ото буде...

- Най ще кінь підпасе. Куда спішиш?

- Неня згризеться, де я.

- Скажи, що мельників син не пускав цілу ніч.

- Побійся Бога таке казати...

- А що тут лихого? Леґіні з дівками мусять якось запізнатися, бо як мають свататися? Що так, як колись, стариня висватувала, а парубок нареченої до шлюбу і не видів?

- Ходім, гай вже йдемо, бо робітна днина, нема часу на пусті бесіди.

- Ти що не сподобала, що я про сватання чи про що? - все вільніше розбалікував і потрясав кучерями на безхмарне чоло, раз у раз усміхаючись до дівчини та не спускаючи з неї очей.

- Про яке ти сватання?

- Та просто. Або що? Якби я тебе сватав, ти би за такого мельникового півня не згодилася?

Вдарив, як блискавка. Вона мало не впала. Притулилася до скали і кусала губи, і без того вишневі.

Дмитро не гадав відступати. Раз відважився, то вперед. Він притулив свою руку до її грудей, ніби лікар, ніби хотів дослухатися дівочого серця - що там воно скаже. А відтак ніжно натягнув губи і цмокнув у розгублені вуста майже зомлілу дівчину, що безпорадно втискалася у кам'яну стіну. Їй відняло мову, і він вибачливо відступив, висадив одним махом ношу на коня і очима попросив Васюту: іди коло мене, не гнися за конем, не він, а я тобі пара, не він, а я тебе собі уподобав...

Вона більше ні словом не обмовилися, але ішла тієї півгодини велика дивовижна бесіда між ними - вона снувала струменями срібного Черемоша, гомоніла з буковинського боку на галицький зарінок, сплескувалася рибою під берегом, човником бігла горі-долів, долів-горі, аж стала довгою дарабою з трьома керманичами. Всі три водночас зняли кресані і низько вклонилися, здавалося, хвиля на закруті ріки от-от змиє котрогось із слизьких, нагладко обкорованих полін дараби:

- Слава Ісусу Христу! Але бігме, яка красна дівка - кілько вожу дараби, ще такої не стрічав!..

- Хоч у воду скачи, - додав молодший.

- Пусто втопишся, бо це моя дівка, уже запізно, - відповів керманичеві Дмитро голосно і впевнено.

Ці слова, що виголосив Дмитро, запали у дівочу душу найкоштовнішим скарбом: ні до них, ні після них нічого дорожчого від цих слів вона не мала.

І носила їх у собі скрізь, вона рятували її від прикрощів - усе пусте, він мене назвав своєю! І земля сама носила її, сама тручала та порала всіляку роботу.

Лазирчучка чинилася, що нічого не знає, а може, в такий спосіб ділила дівочу радість, бо ж для неї тільки і жила.

- По що такі до церкви ході? Гріхи людські збирати, - питалася і сама собі відповідала Юрчиха уже по дорозі з церкви. Говорила ніби до всіх і ні до кого, але так, щоби і Васюта і люди чули. - Дома дранки нема постелити, а воно корками по церкві вискрипує - тьху! Якась побліка! Аби моя таке лєнтє на себе натягла, я би до стайні, не то шо до святої церкви, не пустила. Відданиця шмарката, хату не вміє замести, жабі дорогу не годно перейти, а за парубками добре стріляє...

Варвара була на п'ять років старша від Васюта, а це вже в горах, вважай, стара дівка. І хоть багата одиниця, але така, прости Господи, ряба та бульката, шо її ще малу прозвали Жабою і ні разу ніхто не сватав.

Коли чужинецький парубок зачинав приходити до церкви, то не тяжко була здогадатися - заодно має тут свій інтерес. Юрчиха знала, що це багацький Івантушів одинак, то як би Івантушеві не з’єднати його млин з її родючим ґрунтом, ба і в Глинянім її сінокоси акурат межують з мельниковими. Сам Бог велів цьому одинакові сватати її одиначку - інакше собі Юрчиха і не гадала і в думці не допускала. Певно, що тільки через її доньку ріжнянський парубок забігає щонеділі.

Аж тут ця стареччина дибає за його конем, та вся аж паленіє з гонору, що такий файний та багатий несе її полатані бесаги з мукою на кулешу з Ріжна аж на Лазирчуччину призьбу. А най си преч каже!..

А Васюта собі щовечора брала кожушину та йшла спати на оборіг на сіно. Зорі сипапи злото-срібло понад кичерою, бризкало того добра і на Васютин оборіг, а коли місяць сховався від своїх гамірливих шанувальниць-зірниць за копицею хмари, хтось шепнув коло вуха сонної дівчини:

- Тихо, т-с-с, лише не бійся, бо я тебе не скривджу, видить...

То був не сон, то був таки він, Дмитро. Парубок як завізьметься, то під хмарами вислідить ту, котра йому мила. А він уже ходив попід хатою, Васюта кілька вечорів щось зачувала, як ще й на оборозі не ночувала: хтось там надворі ä. Серце її чуло, що то не лиха людина, а той, кого воно жадало. Може, того й заставило дівоче серце впросити неню позволити спати на оборозі. І мамине серце не відмовило.

Дмитро так і не доказав, хто видить, що він її не скривдить - Бог чи місяць, але Бога в свідки не зважився брати, а місяць сидів за хмарою, то леґінь притих осторонь дівчини на самім краю оборога, як великий несміливий кіт, що нечутно видряпався на сіно, бо драбину Васюта витягувала за собою наверх.

- То що, душко, - розхоробрився врешті, не мовчи, щось кажи мені, не встидайся, вночі то і так не видко.

Васюта не вірила, що це не сон. Вона так і не розтулила повік чи то від сорому, чи від страху, що все зникне, як приснилося. Мовчала.

- Затялася. То я тобі скажу, абесь знала: не годен більше без тебе. Ти мене засіла, але так, що світ застала. Я вже не чую, де я, де ти, тебе у мені все більше і більше, а мене стає менше і менше. Признавайся, як ти мене крадеш?

Він так само легко по-котячому прикотився до неї, боком притулився до її теплого плеча і зачав трясти її за руку, ніби пробуджував зі сну.

- Кажи, говори, а не хочеш, то мовчи, обоє мовчім, заткай мені рот, - він притулив її долоню до своїх уст, отак, отак, пощо слова-вони, як оце сіно...

Він цілував її долоні, якими воно спроквола боронилася, припав до дівочих уст, світ закрутився, зорі зачали гуляти коломийки, зрештою небо перевернулося, а поверх нього оборіг, вони боялися упасти у прірву чимдуж тиснулися одне до одного, доки в солодкім лету не вчули, як надривисто, шепеляво закукурікав молодий Юрчишин когут.

- Перший раз, заговорила Васюта.

- Знаю, що перший.

- Ти про що?

- А ти?

- Я про півня.

- А я про тебе, - розсміявся необачно парубок, запихаючи голову в сіно, аби не вчули його голосу.

Вони душилися зо сміху, затикали сіном одне одному рот, знову падав на них всесвіт з усім причандаллям, і знов солодке марево перервав невмілий когут.

- А це вже другий раз, полоскотав у вухо напівзомлілу дівчину леґінь.

- ...і тобі треба тікати, не чекаючи третього разу.

- От біда би побила цього когута і його страхопудну ґаздиню, - забідкався Дмитро, притиснув у довгому поцілунку до себе Васюту, як мама дитину всю пригортає довкола своїх грудей, завмер на хвильку над її лицем і зі словом "буду" зіскочив з оборога.

Лиш би неня не заслідила, лиш би сусіди не виділи, молотили думки ні живу ні мертву дівчину. Добре, що хата на горбі, довкола ліс, то він і перебіжить стежкою через лісок, а там потоком і вже Рожен. Верхами то набагато ближче, як вулицею попри звивистий Черемош.

Вона подумки йшла за ним, бачила кожен корчик, кожен камінчик, ступала його ногами на жовте слизьке від роси коріння смеречини, озиралася його іскристим гострим поглядом, обминала хата обочами, переступала через потічки, навіть наспівувала його голосом:




Хоть би мене завісили догори ногами,

Я все буду з любков спати вкупці головами...




Переступила через останній потічок і добігла до мельникової гражди - о, слава Тобі, Господи! вже дома...

І так щоразу, так щоранку ціле Боже літо, і ніколи неня нічого не чула, не здогадувалася, що діється на оборозі, а може, й знало її материнське серце, та не хотіло ставати на заваді доньчиному щастю.

А Васюта було щаслива. Вона дивилася на все, що сягала зором, і дивувалася, як вона могла це все бачити без нього, коли його ще не було в неї, як вона могла ходити по світі, дихати - взагалі жити... Як?!

А тим часом у мельниковій хаті точилася війна. Між татом і сином.

- Утоплю тебе в лотоках, уб'ю і утоплю, а не дам брати старчучку, абесь що мені казав. Сказав - не дам, і маєтку, ані за нігтем, не дам, грізно потрясав кулаками у повітрі старий Івантуш.

- Дєдю, що ви зі мною робите? Зі мною і з нею... Ви нас губите. Ви ж не ворог мені, я ж у вас один.

- От що один, то бери таку, як ти, а не якесь повержене, що ґаздівські сини і переступити не хочуть.

- А що робити?!

- Приперло, то бери Юрчишину, буде земля вкупі, будемо добро множити. Та чи я... - старому задерло в горлянці, з ока вирвалася сльоза і покотилася по сивій щетині, по вусах на сорочку і потала там у запиленій борошном тканині. - Чи я не зичу добро своїй дитині, усе, що маю, твоє, а ти рвешся, бо нічого не видів, не знаєш, рвешся з гаразду в біду. Одно бігати до дівки, інакше-жити з біднячкою. Що люди скажуть! Та нас заплюють! Не ганьби мене, моєї праці, маминої пам'яті не плямуй, сину мій, синочку єдиний...

Старий бехнувся головою на тисовий стіл і захлипав, заревів на всю хату, аж млин своїм риданням заглушив.

Дмитро вибіг із хати.

Тиждень його Васюта не виділа.

А через тиждень пішла у Рожен.

Гірко несла малі бесажки з ячменем, то й молоти було не конче, от так корові десь із сіллю дати, але вона пішла, бо серце розривало груди.

Мельник здибав її на порозі:

- Слухай, ти, відчепися мого парубка, завтра він іде сватати Юрчишину Варвару, а ти, я тобі ще раз кажу, вступися, як хочеш добре гостити, бо абесь не банувала...

Васюта не молола той ячмінь, завернула зерно назад. Ішла не селом, а лісом, Дмитровими стежками, щось рахувала, щось комусь розказувала, то всміхалася, то скаржилася, пробувала себе всупокоїти, тричі зачинала молитися, але думки перескакували на інше, так і не доказала ні разу „Отче наш". Мацала щось попід яличками, шукала очима щось конче потрібне, водила долонями по округлілому животі та примовляла:

- Дмитрику, Дмитруню, де ти, ти тут, ти є тут чи тебе нема?..

Збаламучена ішла і верталася шукала щось чи когось під корчами.

Наверх до хати прийшла обдряпана в глогах, бліда і розпатлана, на себе не схожа. Бесаги десь лишила в потоці, запаску також загубила. Нені в хаті не було.

Кинулася до ватри - є гаряча водиця, добре... Підклала двоє полін, вийняла з пазухи якийсь зелений дряпак, поклала в риночку і закаменіла на лаві.

Коли в ринці закипіло вона долила холодної води з коновки і жадібно випила усе рідке, все виссала до краплі, аж прицмокнула.

Коли Лизарчучка зайшла до хати, Васюта корчилася під лавою, тяжко і рідко дихала.

Стара мало не вмліла зо страху, припала до доньки на долівку, цілувала холодне лице, обливала слізьми, ледве підвела Васюту і поклала на лаві:

- Дитино моя, що з тобою зробили? - заголосила несамовито.

Васюта дивилася на образ мами і Матері Божої, але вже нічого не виділа і не чула. Перед останнім подихом ледь чутно промовила:

- Боже, Боже, який цей світ зрадливий...

Її ховали за місяць до Дмитрового весілля. Він перезимував з Варварою, а навесні пішов у полонину і не вернувся.






Велети





Князівна бігала розплетена левадами, греблею, вибігала в безмежний степ і на повний голос виспівувала усіх пісень, яких навчилася від бабусі. Любила вона і дідові розповіді про дивовижні часи - коли ще звірі говорили, а дерева були в рівень з людьми і все жило в повному порозумінні.

Вона зналася на травах - від чого звіробій і матриґан, що може оделен і девісил, відшукувала понад ставами і між ковил-травами бабусине приворотне зілля. У свої неповні тринадцять років Князівна радше була чарівницею, аніж наступницею світлого престолу краю.

Вона любила ці літні виїзди з батьком у степ, де все до неї відверто говорило - кожне стебло, кожен камінець

То там, то тут золотом ткалося між високими травами її довге волосся, вона то присідала, то вставала на повен зріст, розмовляючи з квітами, з хмарами, з сонцем і всеобіймаючим небом, із самим Творцем, як може спілкуватися тільки чисте дитяче єство. 

Тато-Князь хотів, аби його єдина донька поважніла, нагадував, що вона має убиратися, як належить Князівні, навіть на відпочинку серед степів. Але її не вабили ні золоті шати, ні соболі, ні червоні сап'янці, навіть рідко пришпилювала над чоло діадему, всипану камінням. Її коси і так віддавали щирим золотом, її очі блищали незгірше смарагдів, її уста горіли рубінами.

Тай весь той княжий стрій заважав бігати, стрибати, качатися, бавитися - а вона ще була дитина.

Князь дивився крізь пальці, бо дуже любив її і дозволяв робити все, що вона хотіла.

Одного дня Князівна десь забарилася і прийшла перед ясні татові очі аж під вечір.

- Що ти принесла?

- Я оце найшла у полі. Воно наш хліб трубить. То черваки такі чи комахи... Я принесла тобі показати.

- Які ще черваки?

- Так, тату, вони... через них неврожай, подивись - о!

- Дочко! Таже ти згребла коня разом із сохою, поводирем і погоничем. Що ти наробила?

- Та де! То черви, вони лазили там, я мало не розтолочила.

- Дочко, послухай мене. Це - люди. Колись вони була такі, як ми, Велети, але все маліли і маліли, поки не змаціцькалися до отаких. То вони собі нивку орали, а ти їх - у жменю, ото бідні перестрашилися.

Доня стояла в білій конопляній до землі сорочці з розпростертою рукою і здивовано переводила погляд то на долоню, то на тата.

- Князю, це люди так змаліли? - не йняла віри.

- Сама видиш. І ще більше змаліють. Як не дійдуть одного Бога, одної правди, як не збудуться заздрощів і роздорів.

- І що буде?..

- Як не спам'ятаються, то дійде до такого, що дванадцятеро в печі будуть молотити і на черінь, як на небеса, дивитися. Іди - віднеси туда, де взяла. Та обережно, вони хоч змалілі, але люди...

Князівна пішла, як велів тато. І в своїй задумі вже виглядала не дівчам, а спадкоємницею престолу. 






Зодягнена в сонце





Початок





Моїй онучці Любавоньці




Ти дивишся, Серденько моє, на осінні листочки і не можеш відвести погляду від їх краси. Так, дорога моя Любавонько, це неймовірно гарно. Все в позолоті, в духмяності, кожна жилка, кожен капілярик опалого листка геніально продумані. Це висока досконалість так милує твій зір, велике диво світобудови на твоїй маленькій долоньці.

Усе, що існує у Вселенній, є твором Божої доброти, образом Його краси і слави.

Тепер ти розумієш, Серденько моє, чому такий незбагненно гарний менший за твою долоньку жовтий листок?..

Відвічний Бог у своїй безконечній мудрості створив світ видимий і невидимий.

Мудрі книги ділять Божі створіння на розумні й нерозумні, з душею та без душі, єства духовні і складені з духу та матерії: Наприклад, ангели - безтілесні, чисті духом, наділені глибоким розумом і великою силою волі. Вони були покликані Богом до надприродного життя Божої благодаті. Вони знали від свого Творця про Воплочення Божого Сина з Діви Марії. Отже, Серденько моє, Господь цілком довіряв їм, ділився з крилатими підданцями найпотаємнішим. А вони?..

А вони не всі, на превеликий жаль, виправдали цю високу довіру свого Пана. Під проводом Люцифера численні з них спротивилися Божим планам, впали в гординю, повстали проти свого Господа.

Як же тяженько образили вони Боже серце, сповнене до них зичливості й довіри. Бог мусив збунтованих ангелів позбутися. Кара було страшна і вічна, бо вони не хотіли покаятися за свій гріх гордості. Вони були скинуті до пекла як дияволи. Ті, що могли собі оглядати Бога лицем в лице за одну хвилю були навічно відкинуті у бездонну прірву.

У гіркоті роздумів Бог створив тоді чоловіка - розумне єство з душею й тілом. Наша душа є Божим образом і подобою, це ж частка Божого Духу, отже, прислухаймося, Серденько моє, до її голосу, до її порад перед кожним важливим поступом. Але ж і тіло наше - то Божих рук творіння, тому і є вершиною матеріальної досконалості, все, чим Бог обдарував нас, людей, є необхідним для нас, кожному з нас Творець допасував найкраще.

Ось у твоєї мами на рум'янім личку темно-карі великі очі. До її чорних кіс це так гарно. У татуся блакитні очі під русявим волоссям. Ти маєш волосся, подібне до татового, і очі, як у мами, тільки трохи світліші. Ні мамуся, ні татко не хотіли б нізащо в світі, щоб у їх Любавки змінився колір очей. Тільки така, яка Ти є, їм наймиліша. Бо таку Тебе дав їм Бог, саме такою Тебе любить старша сестричка Анна і ми всі. Люди фарбують волосся, губи, щоки, нігті, підводять очі, малюють брови. Іноді це виглядає вдало. Але найліпші барви ті, що нам вділив Господь. Найгармонійніші тільки ті риси і форми. Кожен з нас – великий окремішний Божий проект. І нічого мудрішого ніхто ще собі не вигадав.

Ти скажеш, Серденько моє, що є люди з вадами.

Але розміркуй ось над чим. Бог підніс перших людей Своєю благодаттю до надприродного стану, їх розум був ясний і незатемнений, а воля вільна й незалежна, бо тіло не потребувало нічого, тіло було самодостатнє. Вони отримали контроль над видимим світом, жили щасливо у раю і не мали вмирати. Ці Божі дари були призначені не тільки Адамові й Еві, а всім нам. Уявляєш, Серденько моє, нас усіх Творець хотів узяти собі до неба з тілом і душею. Він це нашому родові обіцяв. Бог так благословив праведного Ноя, врятованого з родиною під час потопу: "Ростіть і множтеся та наповнюйте землю... Я веселку Свою дав у хмарі, і стане вона за знак заповіту між Мною та між землею". (Буття, 9:1,13)

Але що подіяти, коли перші люди, як і ті бунтівні ангели, не витримали домови. Їм забаглося самим собі визначати дорогу до щастя, вони замало вірили Божим обіцянкам, взяли та й переступили Божу заповідь - вкусили плід з дерева пізнання добра і зла.

Ти уже розумієш, Серденько моє, що будь-яке пізнання мимо Бога, без Бога, поза Його благословенням, баламутить людину.

Бог бачив, що то диявол намовив Адама й Еву на зле. І Він не засудив людей до пекла, як збурених ангелів. Але вже люди не стали Божими дітьми, втратили безсмерття, рай, інші дари. І після вигнання Адама та Еви з раю, і після потопу люди зривали Божу з ними домову, кривдили свого Творця, гнівили Його непослухом. Та все ж Всевишній пощадив людей - дав нам вибір. Кожен з нас має право піти дорогою, що веде до Бога чи іншою - до диявола. Бог пригрозив спокусникові, який хотів зруйнувати проект Творця Небесного щодо всього людського роду, - сказав сатані: "ІЯ покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її: Воно зітре тобі голову...". (Буття, 3:15)

Цією жінкою Бог вбачав Пречисту Діву Марію, другу Еву, а Її потомок - це Ісус Христос, другий Адам, що знищить силу диявола.

Що б діяли бідні люди, якби Бог не змилосердився над ними і не дав надії, що з Евиного роду з'явиться колись незанапащена первородним гріхом жінка, яка спричиниться до викупу великої провини людей перед Богом та до повернення втраченого щастя.

Тяжко заплатили Адам і Ева за свій непослух Божій волі, гірко зносили втрату Божої благодаті, але, каючися, передали своїм потомкам Господню благовість, що Спаситель світу народиться від жінки.

Твоя сестричка, Любавонько, вивчає сходознавство в університеті, і вона Тобі може потвердити із вивчення історії народів Сходу, що в Японії, в Індії і на Тібеті (а власне на Сході була колиска народів) спервовіку передавалися повір'я, що божок Фо народиться з святої жінки. Китайський цар Гоанг - син небес, мав бути зачатий в лоні жінки від блискавки й спасти людей. Цар Яо, що правив під час потопу і був засновником першої хінської династії і цар Ю мали народитися чудом від святої жінки. Будду народить дівиця Мга-Магая. А сіамський божок Соммоноходом має воплотитися з діви від сонячного променя. Так само брамани вірять, що спаситель світу народиться з чистої діви.

Так що, Серденько моє, легендарні повір'я старовинних народів через багато-багато тисячоліть несли людям Божу благовість, передану нашим праотцям Адамові й Еві.

І біблійні пророки за десятки століть до народження Спасителя роду людського - Ісуса Христа передбачили Його Воплочення з невинної Діви - неторкнутої первородним гріхом.

Така з усіх жінок на землі була насправді тільки Вона одна. Правильно, Серденько моє, це Пречиста Діва Марія - Богородиця або ще - Міст межи Богом і людьми.






Розбійник





Три мудреці зі сходу поспішили поклонитися Новонародженому Ісусові. Вони прийшли в Єрусалим і спитали:

- Де Цар Юдейський, що оце народився? Бо ми бачили Його зорю на сході і прийшли поклонитися.

Від цих слів стривожився цар Ірод-правитель Юдеї. Збирає всіх первосвящеників і книжників та й питає, де Христос народився.

- У Вифлеємі, бо так написано пророком.

- Ідіть та розпитайтеся пильно про Дитя, і коли найдете, сповістіть мені, щоб і я пішов Йому вклонитись - сказав Ірод мудрецям на прощання.

Пустилися мудреці в дорогу. Зоря, що бачили її на сході, вела їх, аж стала і засіяла на землю. Увійшли усі три з поклоном і дарами до убогої хатини й упали ниць перед Немовлям і Марією - Матір'ю Його та віддали золото, ладан і миро, що було на ті часи найбільшими коштовностями.

Велика благодать упала на них, і мудреці почули уві сні попередження Ангела не повертати до Ірода. Так вони і вирушили у свій край іншою дорогою.

Свята Родина була така убога, як ніхто. Для потомків царя Давида - Йосифа і Марі не знайшлося найменшого куточка у заїздах, коли вони прибули до Вифлеєму на царський перепис населення. Тому вони й заночували на полонині у пастушій стаєньці, і Марія поклала Новонародженого в ясла на недоїдене волом сіно. Для Бога-Спасителя роду людського не знайшлося у людей будь-якого ліпшого притулку.

Але Свята Родина була яка забідна, така й защаслива. Йосиф побожно дивився на Марію, на свою Непорочну Обручницю, на Її неземну красу, оповиту невинністю і небесним сіянням, на її Сина - свого тепер Сина й водночас Божого Сина, і не йняв віри, що він, давши колись обіт назорея-дівственника, тепер має опікувати, виховувати самого Бога... Йому була і страшно, і радісно, глибокі почуття вирували, перетворюючи Йосифове серце в бентежне море, сонячне й тривожне. Йому, притомленому, все це переходило в сон, і зливалася дійсність з дивним видивом, аж те видиво постало перед ним Ангелом Господнім. Він сказав:

- Встань, візьми Дитя, Його Матір і тікайте до Єгипту, перебудьте там, доки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб убити його.

Схопився чоловік без роздумувань, став будити Марію, що чуйно спала коло Новонародженого. Намагається говорити спокійно, аби не стривожити молодої Матері-годувальниці.

Марія сприймає голову родина, як належить. Вона вся у волі Божій. Нашвидку одягає Дитинку, збирає найнеобхідніші речі, Йосиф також складає те, що найбільш конечне - і все зав’язує в клунок. Марія вдячна Богові за опіку Сина, але серце Її защеміло - згадала слова, мовлені Їй у храмі Праведним Симеоном: "Тобі Самій меч прошиє душу". Мудреці визнали Її Сина Царем царів, Владикою владик, а тієї ночі вони мусять тікати в далеку чужину як найтяжчі злочинці.

Серед ночі непомітно, в Божій опіці, Свята Родина покидає Давидове місто. Марія несе найдорожче - Дитину, Йосиф - небагаті пожитки у клунку. Просять Господа, щоби післав їм Ангела-Хоронителя, бо попереду важка путь у п'ятдесят днів через Арабську пустелю - аж до місця, де нині місто Каїр. Йосиф витривалий і сильний, але ж Вона після пологів, та й Дитя маленьке...

Що чатує на них продовж подорожі? Розбійники? Дикі звірі? Ворожі народи? Скільки небезпек постигне їх у дорозі? Дощі, вітер, піски, спека, холод... Як усе це витримати з крихітним Немовлям? Але вони все готові витерпіти, все знести задля порятунку Ісуса.

Не одну ніч провела Свята родина під голим небом. Йосиф не раз нахильці стояв над Матір'ю і Сином, він затуляв широкими раменами теслі вітер і дощ - нехай спочинуть, бо вдосвіта йти і йти...

Та ось якось під захід сонця доходять до намету. Це щастя - на безлюдді натрапити намет. Переповити, а може вдасться і скупати Дитинку, виснажену тяжкою подорожжю. Випрати пеленочки, пересушити і полатати вбрання. Невже це сьогодні буде?!

Назустріч виходить господар. Яке в нього страшне обличчя! Перекривлений рот, захланні, злі очі. Він от-от виллє на некликаних гостей свій жовч, купу образ, вилає і прожене, а, може, і скривдить, а чому й ні? - у них он якісь пожитки. Та ні, в молоденької і такої змарнілої жінки малесенький згорточок на руках - Він плаче, і хиже серце пустельника м'якне.

- Заходьте, - буркає невдоволено господар.

А куди їм діватися - ідуть до намету. Там вогнище, господиня, привітніша від свого чоловіка, готує якусь страву. Смачно пахне. Вона припрошує до нехитрої вечері й подорожніх.

- Але чи не можна наперед скупати Дитину, добра господине, попросила Гостя.

Жінка принесла балійку, налила теплої води. Втішаючись жаданим купелем Сина, Непорочна Діва завважила, що синок господарів-одноліток Ісуса - весь вкритий струпами, мабуть, проказою... І постановила собі помогти:

- Скупайте в цій воді й свого хлопчика.

Послухалася жінка, опустила хворого сина в ще теплу купіль по Ісусі.

І сталося чудо: струпи, всі до одного, зникли з тіла нещасного немовляти. Дитина зцілилася. Мати плакала з радості, а батько пройнявся вдячністю до цієї прекрасної і такої незвичайної Подорожньої. І хоч він досі чинив людям тільки зло, бо займався розбоєм та грабежами, цю Родину випровадив з почестями і подякою.

Та син розбійника підріс і пішов татовою дорогою. Їх з дружком схопили і за численні вбивства та грабунки засудили до розп'яття. Ось перед стратою каже Дизма товаришеві по нещастю:

- Завтра нас приб'ють до хрестів. Там і сконаємо в муках. Я бачив, як привели ще одного. Його також скарають на хресті. ЛЮДИ кричали: "Ісус, Ісус...". Дивно, коли я був у колисці, мав якісь рани на всьому тілі. Невиліковні. Батько вповідав, що до нас попросилися переночувати подорожні чоловік із жінкою і Сином у сповитку. Дитину ту скупали, і ніби жінка порадила воду не виливати, а викупати у ній мене. І я враз по тій купелі видужав. Ту Дитину також звали Ісус. А жінка була неземної краси. Чомусь мені це прийшло в голову.. .

- Ет, якась чаклунка, - неуважно кинув другий, оторопілий від передчуття кари.

- Та ні, тато мені казав.. .

- Тато.., тато йому казав .., роздратовано ревкнув другий. - Ліпше був би навчив не потрапити до рук оцим песиголовцям. Як ти можеш ще про щось патякати перед таким страшним нашим кінцем!.. Замовкни!..

Ісуса прибивали останнім. Його хрест звели і закопали поміж двома розбійницькими. Тих двох не чіпали. А над Ісусом продовжували глумитися. Шпигали сулицями і без того понівечене тортурами Його тіло.

Насміхалися старшини:

- Він інших спасав - нехай Сам Себе визволить, коли Він Христос, Божий Обранець!

І вояки також збиткувалися. Тикали Йому до рота губку з оцетом на довгій тичці, примовляючи:

- Коли Цар Ти Юдейський - спаси Себе Сам!

Над головою Ісуса був прибитий надпис письмом грецьким, латинським і гебрейським: "Це - Цар Юдейський".

Дизма то непритомнів з болю, то приходив у себе і бачив, як корчиться його товариш зліва від Ісуса, як оскверняє словами всіх і все. Він бачив також у натовпі кількох плачучих жінок - "вони за Ним плачуть" - подумав крізь прокльони другого розбійника. Ось найстарша умліває раз по раз, мабуть Його Мати... "Добре, що моя мама не діждала бачити моєї ганебної смерті..."

А товариш-розбійник зачепив і свого Сусіда по хресту:

- Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас!

І брутально обізвав терплячого Мученика, що зводив очі до неба.

- Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений? - заступився за Христа розбійник справа. - Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо - Цей же жодного зла не вчинив.

І, тамуючи біль, промовив до Ісуса:

- Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Свое!

І промовив до вмираючого розбійника Дизми Ісус:

- Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!

І привиділася Дизмі у білому мама, схилена над його колискою і незбагненно гарна інша, зодягнута в сонце, молоденька Жінка, що поклала свого скупану Дитину, а його, струпавого, взяла ніжно на руки й опустила в літепло - і так йому добре стало, так легко, минулися болі, тодішні й теперішні, минулося все.. .




"Бог хоче, щоб усі люди спаслися

і прийшли до розуміння правди."

(Тим. 2.4)






Мати світу





Тошу Фукамі з вдячністю




Любов - корона всіх чеснот, вершина досконалості, якої розумна істота може сягнути.

Чесніша від Херувимів і Славніша від усіх Серафимів любила Бога більше, ніж усі Небесні Сили. Адже Вона під своїм Пресвятим Серцем носила саму Любов.

"Бог є Любов" (І.Ів.4. І 6).

Вона породила для нас Предвічну Любов. Кормила своїм молоком. Навчала говорити, ступати перші кроки. Щоденно турбувалася про Ісуса.

3 якою любов'ю і жертовністю Вона все те виконувала. Шила, прала, варила, купала...

Хто злічить усе те, що Божа Матінка зробила для Ісуса - Божого Сина.

Водночас з любови до Бога Вона любила ближніх. Її серце було дуже співчутливе.

Вона спішить на допомогу всім, не тільки християнам. Вона - Мати всіх людей, бо Мати Бога поважає і любить Його творіння.

Ісус Христос прийшов спасти всіх на землі. "Бог бо так полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, жив життям вічним. Бо Бог не послав у світ Сина світ засудити, але, щоб Ним - спасти світ " (Ів. 3.16-17).

"...Христос страждав і третього дня воскрес із мертвих, і щоб у Його ім'я проповідувалося покаяння та відпущення гріхів усім народам... " (Лк. 24.46 - 47).

Святі Діяння розповідають про навернення сотника Корнилія. Він же був поганин-римлянин. Охрестив його святий Петро. І коли апостолові в Єрусалимі стали докоряти, він свої пояснення закінчив так: "Коли, отже, Бог дав такий самий дар їм (поганам), як і нам, що увірували в Господа Ісуса Христа, то хто я такий, щоб міг був стати Богові на перешкоді?". Почувши це, замовкли і хвалили Бога, кажучи: "Отже, й поганам дав Бог покаяння, щоб мали життя". (Дії 1 1.17-18)

Наші предки також були поганами. Пречиста Діва випросила для нашого народу світло святої віри. Понад тисячу років вони просять у Неї заступництва, допомоги. Пречиста Божа Мати бажає, щоб усі народи прийшли до пізнання правди, щоб спаслися. Це Її найсвятіша місія.

Місто Сендай у Японії вшановувало трьохсотріччя з дня смерті дуже славного державного мужа-князя Дате Масамуне. Він же колись і запросив перших місіонерів отців Францісканців до провінції Сендай і до Північної Японії. Отці під проводом блаженного Луки Сотеля розвинули колосальну місіонерську працю в цій мудрій, розвинутій країні.

На урочистості з нагоди трьохсотріччя від дня смерті видатного японського державного і громадського діяча запросили і священика з Бразилії отця Миколу Маріяна Іваніва, щоб він прочитав доповідь про Дате Масамуне.

Отець приїхав до Японії.

Після доповіді, як він розповідає у своїй книзі "Оце Мати твоя" (Прудентопіль - Бразилія, 1986 р.), до нього приступив один пан і запросив до себе в гості. Священик прийняв запрошення і прийшов до дому того поважного японця, як вони домовилися, наступного дня пополудні. Господар прийняв його дуже сердечно і пояснив причину цієї зустрічі.

Він розповів:

"Я не християнин. Після смерті Дате Масамуне сталися великі зміни. Ті, що були навернуті у християнство, переслідувалися. Вони змушені були тікати в гори, до інших провінцій. Мої предки прийняли були християнську віру. Але з часом усе перемінилося".

Він підійшов до стіни і вийняв зі сховку валізочку. При цьому продовжував бесіду:

"3 тих часів збереглася у мене одна пам'ятка. Я є її єдиним сторожем. Це родинна пам'ятка. Я її успадкував. Дуже прошу Вас, щоб Ви мені пояснили, що вона означає..."

Він відчинив валізочку, й отець побачив невеличку статуетку Пресвятої Діви Марії. Вона було голубого кольору, але від часу місцями почорніла. Внизу, на п’єдесталі, були вибиті слово латинською мовою: "Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво".

- Як ця статуетка опинилася у Вас?.. Чи знаєте її історію? - запитав здивований гість.

- Дещо знаю.

І господар повів розповідь:

"Ця статуйка походить від мого прапрадіда. Він мав сина та невістку. Але вони померли і зоставили сиротами хлопчика і двох дівчаток. Мій прапрадід їх виховував. І ось дванадцятирічний його онук тяжко захворів. Коли вже не було ніякої надії на його видужання, мій прапрадід усіх випросив з кімнати, одягнув онука у святкове вбрання, відчинив сховок. У ніші було оця статуйка. Прапрадід поклонився. Став на коліна і довго молився. Потім кивнув малому, щоб він також уклякнув. Узяв у свої долоні гарячі руки хворого хлопця і проказав: "Пресвята Діво Маріє, Ти все можеш. А коли хтось має померти у цій хаті, то забери мене, а вирятуй цю дитину!"

Це розповідав мені мій дідуньо. Саме він був тим безнадійно хворим хлопчиком. Він розповідав, що після молитви відчув велику слабість у всьому тілі, захотів дуже спати - і попросився у ліжко. Його дід підніс руки вгору, до статуйки, і кілька разів подякував.

Заніс онука до ліжка, роздягнув, накрив, поцілував.

Хлопець спав довго-довго. Прокинувся і побачив сестричок, які стояли на колінах коло його ліжка і гірко плакали. Малий почав їх заспокоювати, кажучи, що він уже цілком здоровий, бо дідуньо молився за нього.

На це вони ще голосніше заридали, а старша сестра промовила:

- Дідуньо цієї ночі померли.

Цю статуйку мій дідусь оберігав і передав мені. Я дав йому слово, що так само буду її все життя берегти. Але я прошу Вас, отче, поясніть мені, хто ця Пречиста Діва..."

Пояснення було довге. Священик закінчив його молитвою "Богородице Діво". Господар попросив продиктувати йому цю молитву.

Потім забажав, щоб вони уклякнули на коліна, - і проказав ту молитву перший раз.




Ото, полюбив Єси правду в глибинах,

і в таємних речах виявляєш премудрість мені.

Книга Псалмів 51, 8






Зодягнена в сонце





Приготування завершено. Трирічна дівчинка у довгому білому, ледь золотистому, вбранні виглядає чисто як ангелик.

Її голубині очі сяють покірністю і щастям.

Сьогодні маленьку Марію відводять до Єрусалимського храму, де Вона, крихітна, залишиться без мами і татка.

Назустріч Їй виходять дівиці - "доньки Господа". Радісно Її вітають. Вони всі в довгих темно-синіх туніках, вперезані білим поясом, кінці якого спадають аж до землі. Голови накриті білим покривалом-шалем, яким на вулиці можна заслонити лице від посторонніх. На ногах у всіх - сандалі.

Скоро і маленька "донька Господа" Марі буде носити такий однострій.

А поки-що Вона міцно обнімає свою маму за шию - востаннє сидить у неї на руках, бо ось через кілька хвилин буде передана в руки Господа.

Обряд Введення відбувався на подвір'ї жінок Єрусалимського храму. Все тут почалося жертвою священиків, які були у круглих шапках - тюрбанах, білих лляних туніках без фалд, перев'язаних мережаним поясом у чотирьох священних барвах. Усі священики, у тому числі Захарія - свояк маленької Марії, згодом батько Йоана Хрестителя, а також Левіти були босі, бо ходили по святому місці. Батько Марії, старенький святий Йоаким, віддає священикам "жертву достатку" - ягня. Це офіра Богові.

Один із священиків сходить від жертовника на подвір'я жінок, щоб закінчити обряд. Це найвідповідальніша, найтрепетніша хвилина. Свята Анна, тримаючи єдину свою донечку на раменах - тепер дівчинка уже з накритою головою, - виходить зі своїм чоловіком святим Йоакимом.

Мати сказала священикові:

- Я прийшла офірувати тобі дар, який я прийняла від Бога.

Захарій приймає дар - Марію в Ім'я Боже, благословляє схилених батьків:

- Ізраїлю, хай Господь зверне своє світло на тебе; хай збагатить тебе в усьому і дасть тобі Мир.

Грають арфи, священики співають благодарственну пісню - і цим закінчується Введення Пречистої Діви Марії в храм.

Святі літні батьки разом з донечкою відбули перед цим торжественне семиденне очищення попелом та іссопом, ото ж і вони були перебрані в білий одяг, як і їх дитятко, як і священики - і все це виглядало так, як у Давидовому 5 1 -му псалмі: "Очисти іссопом мене - і буду я чистий, омий Ти мене - і я стану біліший від снігу". Саме так - урочисто і святково, під спів і звуки арф, дійшло кінця велике свято з центром уваги на маленьку дівчинку.

І відбулося це прохолодного дня, 21 листопада (4 грудня за н. ст.), в часі черги служби в святині родича Марії священика Захарії.

Священики й усі люди бачили в Ній незвичайно гарну й побожну дівчинку, посвячену на службу Богові, але ангели бачили в Ній Чисту Діву, свою Царицю, про яку говорив пророк Ісая та яку оспівував мудрий Соломон, небесну Еву, що мала принести нове життя у світ.

У душі ж самої Марії оселився Святий Дух; він освячував кожен Її рух, кожен подих.

Відтепер Вона мала провести свій золотий дитячий вік у храмі на службі Богові.

Коли Їй, заглибленій у молитву, після дитячих ігор та веселощів мама сповістила, що Її скоро віддадуть до Божого храму, зраділа Її душа:

"І нехай Я дістанусь до Божого жертовника, до Бога розради й потіхи Моєї..." (Пс.43, 4). "То місце Мого відпочинку на вічні віки, пробуватиму тут... "(Пс.132, 14).

Як же було батькам, осамотілим знов?..

Один Бог знає.

Жертва було надзвичайно велика.

Але вона мусила бути.




* * *




Йоаким і Анна провадили подружнє життя поблизу Назарету. Йоаким походив з царського роду Давида, Анна - з покоління Леві священицького роду Арона. Були вона дуже побожні. Усі прибутки ділили натроє і першу частку жертвували Богові - до своєї синагоги і Єрусалимської святині, другу віддавали убогим, а третю пайку лишали на свій прожиток.

Одну велику гризоту вона мали. Не було у них дітей. А так, як ізраїльський нарід, з якого мав вийти Месія, уважав подружнє життя і потомство з нього частиною Божого плану в довершенні відкуплення людського роду, то подружжя не було лише приватною, а загальною справою цілого народу. Подружжя без потомство було знаком Божої неласки, бо бездітні вважалися виключеними з Божих планів.

Йоаким і Анна ходили з похиленими головами, терпіли осуд і посмішкування. Але вона не нарікали на Бога, згодилися з Його волею. Хоча і в літньому віці не тратили надії, просили у Бога дитинку, постили, давали щедрі милостині.

І Господь зважив на їх терпіння, вислухав їх молитов.

Протоєвангеліє Якова розказує: "Ангел Господній до нього сказав: "Йоакиме, Йоакиме, Господь вислухав твоєї молитви. Іди зараз, бо твоя жінка Анна зачала в своїй утробі . А сама Анна промовила: "Тепер я певна, що Господь і Бог мій поблагословив мене, і вдова вже не е вдовою. Я, що було без дитини, зачну її".

І зложила Анна обітницю:

"Як Господь мій Бог живе, коли я породжу хлопця або дівчину, я принесу дитину в дар Господу Богу моєму і вона буде служити Йому по всі дні свого життя".

Це засвідчує Протоєвангеліє Якова, написане 150 року. Воно перший раз згадує Йоакима й Анну - батьків Пречистої Діви Марії. Ця книга було у великій пошані у первісній церкві, про що стверджують її переклади на численні мови. На цьому Протоєвангелі основані інші апокрифічні твори про Пречисту Діву Марію й дитячі роки Ісуса Христа. І хоч в Євангеліях немає докладних відомостей про батьків Пречистої, святий Лука подає, що Вона було родичкою Єлисавети, дружини священика Захарії, тому Її родовід не важко було ствердити. А так, як згідно з пророцтвом, існувало загальне переконання, що Месія прийде з роду Давида, то родоводи його нащадків були під особливою увагою, записувалися в родовідні списки члени не лише чоловічої, а й побічних ліній.

І ось настав той щасливий переломний для людей день, коли закінчився Старий Завіт Божого Закону й розпочався Новий Завіт Божої ласки.

Скільки радості спожили того дня старенькі Йоаким і Анна. Їм Бог післав дівчинку! Вони назвали Її Марією (Маріам).

Вона народилася в суботу 8 вересня 743 року від заложення міста Риму - 21 вересня за новим стилем.

Всі сусіди радувалися разом з праведними батьками.

Найвищу втіху відчували Йоаким і Анна. За п'ятдесят років свого подружнього життя зазнали вона багато горя через глум і погорду, з причини їхньої бездітності. П'ятдесят років смутку! Смутку й покори. Покори й невгасної надії. Дні журби і ночі сліз позаду. До їх дому аж цієї осінньої днини завітала погожа радість. Ніхто не посміє про них лихословити, вважати їх забутими Богом, посуджувати за Божий проклін.

Важко було висловити ту невимовну радість.

Прийшли святі Захарія і Єлисавета поділити радість зі своїми родичами. Вони, як ніхто інший, знають що таке людська наруга над бездітними, самі її зносять багато літ.

Раділо саме небо.

Раділи душі в Аді [Ад - місце очікування; там душі старозавітних праведників чекали приходу Спасителя.], що очікували приходу Спасителя. Раділи ангели, бо народилася їхня Цариця, Мати Царя царів і Владики владик. Раділа Пресвята Трійця найсвятішій людській істоті, захороненій в лоні матері від первородного гріха, найдосконалішій між небесними і земними творіннями.

Відчувала грішна земля: сталося щось велике.

Започаткувалася надія на відкуплення світу.

Господь Бог, караючи наших прабатьків Адама й Еву за переступлення Його заповіді через намову змія-диявола, сказав, що між ним (дияволом) і жінкою настане ворожнеча, а її потомок роздавить йому голову.

Тією жінкою була Пречиста Діва Марія, яку Бог обрав на Матір Ісуса Христа. Але ж діткнута гріхом, первородним чи особистим, була би хоч якийсь час під владою диявола. Отже Бог не міг допускати такої спілки зі своїм супротивником. Пречиста Богоматір мусила бути вільною від усякого гріха, бо мала за Божим планом перемогти сатану.

Вона мусила бути і була непорочно зачата.

Усі великі речі, передсказані про Неї пророками Старого Завіту, всі дивні явління, пов'язані з народженням Ісуса Христа, Її Сина, доводять, що Вона перед віками була обрана Небесним Творцем на Матір Його Сина - Бога, який мав узяти від Неї своє людське тіло й замешкати аж на 33 роки між нами на землі, аби спасти наші душі.

Бог - сама святість, диявол - джерело гріха. Бог не міг допустити, щоби Його Син був зачатий у лоні жінка, яка була б хоч на якусь мить під силою диявола, тому звільнив Її від плями первородного гріха у хвилині Її зачаття, і тому в часі Благовіщення Архангел Гавриїл назве Її "благодатною". А це означає, що Вона з Божої волі не підлягала жодному гріхові - ні первородному, ні особистому.

Святий Євангеліст Іван в своєму "Об'явленні", у 12 главі, описує видіння:

"І знамення велике була видно на небі: жінка, зодягнена в сонце, і місяць під її стопами, на її голові вінець із дванадцятьох зір"(І2.1).

Ота жінка - то Непорочна Діва Марія. Мати й Діва, вільна від усякого гріха, від будь якої провини. Не могло бути, щоб Сама Святість - Ісус Христос мав матір, що була би з первородним гріхом, щоб їдь пекельного змія затруїла Її душу, щоб Нею заволодів нечистий хоч на одну-однісіньку мить. Святість і гріх абсолютно несумісні.

Божий Ангел сказав Марії: "Радуйся, благодатна, Господь з Тобою". Благодатна - отже, повна Божої ласки. Не міг би він тих слів сказати, якби Вона була зачата в лоні матері з первородним гріхом. А слова Ангела: "Благословенна Ти між жінками" засвідчують вибір Всевишнього Її одної з поміж усіх на землі. Пречистою і Непорочною Вона прийшла на світ, народила Сина-Бога, Пречистою і Непорочною зосталася і після Його народження, в святій недоторканості прожила все своє життя, не знаючи мужа, Пречистою і Непорочною пішла із земного життя - Бог узяв Її душу разом із тілом до неба.

Вірять в цю правду на всій землі. Бо зародилася вона в Божих планах і передана була першим людям.

І не тільки отці Християнських церков, а й богослови, філософи застановлюються, роздумують над цією правдою, дають свої пояснення. Ось одне з аргументованих пояснень. Францісканський філософ і богослов о. Іван Дунс Скот каже, що Пречиста Діва Марія не є очищена в зачатті від первородного гріха, але Вона наперед захоронена від нього. Святий Єфрем Сирин складає молитву: "Ти, Господи, і Твоя Мати, ви одинокі під кожним оглядом святі, бо ані в Тобі, ані в Твоїй Матінці нема жодної плями".

У східних Менологіях говориться про непорочність Діви Марії так: "Через особливе Провидіння Богові подобалося, щоб Пречиста Діва була чистою від першої хвилини свого життя, щоб була достойною зачати й породити Ісуса Христа, Воплочене Слово". У Менології від 984 року згадується про едикт імператора Василя ІІ Македонця: відзначати свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці 9 грудня (22 грудня за н.ст.).

Цікаво, що і мохаммедяни також сповідують Непорочність Богоматері. Їх вчення гласить: "Кожен потомок Адама від хвилини свого приходу на світ є діткнений сатаною; однак Ісус і Марія мусіли бути з цього винятками. Бог поклав завісу між ними і сатаною, і вона захоронила їх від його (сатанинського) фатального діткнення".




* * *




Віддання Пречистої Діви Марії до храму відбулося 21 листопада в дощову й холодну пору. Якраз дочекалися черги богослужіння свояка священика Захарії і вирушили в дорогу до храму.

За законом Мойсея кожна мати по народженні дівчинки мусіла стриматися від участі в святих речах вдвічі довше, ніж після народження сина - аж 66 днів. Можливо це тому, що через жінку світ упав у гріх. Дотримуючи приписи закону, - принести жертву й відбути у храмі обряд очищення, - свята Анна, хоч і непорочно зачала дитину, принесла свою доньку до храму, віддала в жертву двох голубів. Відбуваючи обряд очищення, вона ще раз повторила свою обітницю посвятити Марію на цілковиту службу Господу Богу в Єрусалимському храмі.

Три роки пролетіли, як три дні. Недовго тішилися своєю єдиною дитиною старенькі батьки. Вона була для них такою великою радістю в їх домі, що годі й описати. Вони могли ще не віддавати Її до святині, ще побути разом зі своїм щастям, єдиною розрадою і поміччю на схилі літ. Але вона не баряться виконати свого обіцянку перед Богом.

Жертва Йоакима й Анни було надзвичайно велика.

Заспокоювало батьківські серця те, що вона віддають Її в Божий храм до свого родича, який попіклується маленькою ще дитиною. Тай жити переберуться до Єрусалиму, щоб мати змогу частіше відвідувати донечку. Маленька Марія любила доброго побожного священика Захарію, Вона його знала до Введення. Захарія згодом стане батьком, його вже також немолода дружина Єлисавета приведе на світ майбутнього Предтечу Ісуса Христа - святого Івана Хрестителя. Це був найкращий вибір святих Йоакима й Анни, бо хто ж міг краще опікуватися їх малою донею, як не родич - ревний і праведний священик Захарія.

Це передання засвідчують як християнська наука, зокрема патріарх святий Герман, так і мохаммедський Коран, кажучи, що Бог передав Марію "уакафальгові Захарії" на виховання.

А виховували молоденьких дівчат при храмі дуже ретельно. Ця поважна місія лягала на плечі чеснотливим жінкам. При Єрусалимському храмі, наприклад, опікувалася дівчатами, відданими на службу Богові, пророчиця Анна. Батьки віддавали дівчат до храму, зробивши Богові обітницю або на кілька років, або назавжди. Через кілька літ можна було заплатити викуп сумою 50 сиклів і забрати посвячену доньку додому. Такі часові обіти називалися "позикою Богові". Посвячених дівиць називали "доньками Господа".

Усі "доньки Господа" жили в окремих приміщеннях, спеціально для цієї мети пристосованих при храмі. Вони носили темно-сині однострої з довгим білим поясом, голову покривали білими шалями. Це виглядало скромно і гарно.

Заняття "доньок Господа" починалося вдосвіта. Всі чистенько вмивалися, разом із побожними жінками йшли до перистилю, оточеного балконами, і там сідали на почесному місці. Вони мали також окреме почесне місце у перистилю жінок. Про це описують святий Василій Великий, святий Григорій Ніссейський та святий Кирило Єрусалимський. При храмі від давніх часів був звичай, що діви, посвячені на службу Богові, брали участь у різних релігійних обходах-співали, грали на інструментах, навіть танцювали. Їх дівицтво високо цінувалося.

Звучали вранішні труби - усі діви у перистилю схиляли додолу свої голови й промовляли молитву Ездри, яку вважали законовчителі найбільш успішною перед Господом: "О, Боже, хай Твоє ім'я буде прославлене й освячене в світі, який Ти створив по Своєму уподобанню; хай буде Твоє царство; хай прийде відкуплення і скоро з'явиться Месія!"

Після молитов читали уступи із книг, що визнавали віру в одного Бога. Рання й вечірня молитва закінчувалася благословенням священика.

Так виростала разом з іншими дівчатками Пречиста Діва Марія. Вона була беручка до різної роботи. Ось Вона змалечку навчилася прясти вовну і льон, а пізніше гарно ткала на верстаті килими, тканину для святині. Святий Епіфаній лишив нам згадку, що Пречиста Діва Марія найбільше любила вишивати на полотні та вовняній матерії або ткати золотом на шовках і парчі. Протоєвангеліє Якова розповідає, що Вана залюбки сиділа під кужелем і пряла веретеном. Християнки в Єрусалимі свято переховували веретена Марії, які побожна візантійська імператриця Пульхерія перевезла до Константинополя і поклала в церкві Пресвятої Богородиці. Діва Марія пряла льон, привезений з Єгипту, а відтак з цього прядива ткали туніки для первосвящеників. Той виріб так і називали - "Дівине полотно". Ті Пречисті руки ткали Ісусові і той хітон, який воїни під хрестом розіграли жеребкуванням.

Прядучи або ж сидячи за ткацьким верстатом, підліток-Марія мала час для улюблених роздумів над прочитаними уступами святого Письма.

Якою ж мовою говорила Пречиста Діва Марія?

Справа в тому, що вже від ІV сторіччя до Христа арамейська мова, якою говорили перси або ассирійці, була розговірною мовою на цілому Близькому Сході. У самій Палестині вона мала кілька говорів, з яких найважливішими була юдейський і галилейський. В Євангелії написано, що слуги первосвященика в часі суду над Христом по мові пізнали святого Петра як учня Ісуса, бо він до когось промовив по-галилейськи, цебто галилейським говором арамейської мови.

Пречиста Діва Марія, Її Син - Ісус Христос і Апостоли говорили арамейською. Ця мова також була первісною мовою Христової Церкви, і нею була написане Євангеліє святого Матея, а відтак і лист святого Павла до євреїв. Маємо приклади арамейської мови у Євангеліях. Ці слова і донині збережені: Авва, Голгота, мамона, Месія, Пасха, рака, сатана, Іллі іллі лама савахтані та багато інших.

Отже, Пречиста Діва Марія багато часу провадила за читанням святого Письма, а за рукоділлям роздумувала над прочитаним. Вона так досконало знала святе Письмо, що складала за його оповідями побожні пісні. Її гімн подяки "Величає душа моя Господа" став сам однією з найкращих пісень святого Письма. Цей гімн, складений в часі зрілості Марії, свідчить про великий розум, побожність, покору, якими Вона відзначалася в храмі.

Тим часом Її батько і мати переселилися до Єрусалиму і навідувалися до своєї доньки. Раділи їх серця з Маріїних успіхів, з Її працьовитості та бездоганної поведінки. Дівчинка росла, розвивалася, дорослішала у всіх на очах.

А жили святі Йоаким і Анна недалеко Єрусалимського храму, на місці, де тепер є церква святої Анни. Вони відвідували свою доньку, пожертвувану Богові, переважно в святочні дні, дивилися на Неї під час урочистих обрядів. Їх святі душі та всі думки завжди була у храмі, де їх донька, і тепер також "донька Господа", потіха їх старості, служила Богові. Вони не скористалися з привілею закону, щоб викупити єдину доню з храму, як це робили інші батьки.

Та ось святий Йоаким підупав на силі. Він уже не зміг піднятися, щоб побачити, як їх донька на святі початку жертвоприношення несе світильник з оливою, світло від якого була таке сильне, що люди в околицях міста при цих світильниках могли збирати зерно. Він тільки бачив це світло, чув дівичий спів під звуки арф і плакав від радості. Анна ж сиділа на даху свого дому з веретеном у руці, і великою тугою наповнялося її серце. Вона дивилася в бік святині, поза мурами якої перебувала її єдина потіха і розрада.

Ішов дванадцятий рік перебування Пречистої Діви Марії у храмі, коли Їй сповістили, що батько помирає і хоче побачити свою дитину, щоб востаннє вділити своє батьківське благословення. Марія негайно прийшла. Вмираючий простягнув свої руки та поклав їх на Її голову, а з його немічних уст ледь чутно доносилася молитва з просьбами Божого благословення для доньки. 3 цим ангели Божі взяли його святу душу та понесли на лоно Авраама, куди святий Йоаким за довгий життєвий шлях звертав свої думки і всі сподівання.

Ізраїльтяни вірили в посмертний суд, у те, що душі умерлих ішли до місця очікування, де праведні мали отримати нагороду, а грішники кару (Премудр., 3:1-10; 4:7-15). Вони також вірили у воскресіння тіл (Йов,19:25-27; Данйіл,12:1-3), що мало настати по закінченні доби Месії - тоді мав прийти Останній Суд, Господній День (Йом Ягве), на якому праведники одержать вічну нагороду в небі, а грішники кару в пеклі (Псалом 97:8-9; Еклез., 12:14). Святе ж Письмо каже, що смерть з'явилася у світі як покара за первородний гріх, тому по смерті кожного ізраїльтянина з його дому нісся плач і голосіння.

Тіло Маріїного святого батька змили під жіноче голосіння водою з миром і трояндовими пелюстками, обвили щільно довгим звоєм лляного полотна. У домі відчинили всі вікна й двері, а біля тіло запалили "світильник смерті". На другий день біля дому зібрався похоронний похід і в супроводі сумних мелодій двох сопілок поклали тіло святого Йоакима на мари, накрили чорним покривалом і понесли на плечах. Похід вулицями Єрусалиму супроводжувався співом набожних пісень під музику та голосінням жінок. Пречиста Діва Марія підтримувала свого нещасну Неньку, але й сама гірко плакала за Татом. Проходили брамою, яку згодом назвали "Брамою Діви" . На цвинтарі мари поклали на землю, провідник похорону говорив молитву, звернену до покійного: "Благословен Бог, що створив Тебе, Він знає Твоє число й колись знову воскресить Тебе. Хай буде благословенний той, хто забирає життя й відновляє його". На голову покійника поклали торбину із землею та внесли тіло до гробу. Свята Анна, тяжко ридаючи, востаннє обняла тлінні останки свого мужа, і двері гробу засунули важким каменем. Марія разом з усіма вирвала жменьку трави і кинула позад себе зі словами: "вони зацвітуть як трава на полі".

На порозі свого дозрівання Пречиста Діва Марія втратила улюбленого батька - Її непорочна душа глибоко відчула цю тяжку втрату. Разом з матір'ю вони в жалобному чорному одязі, босі, з відкритими головами плакали і постили сім днів, сидячи на долівці й молячися за душу святого Йоакима.

Та неспостигли висохнути сльози на лиці Марії, як помирає і Її Мати, що цілим серцем була прив'язана до свого мужа і не змогла знести розлуки з ним.. .

Марія сама замкнула очі дорогій Матусі й ще раз відбула в тяжкій тузі всі жалібні приписи закону.

Зоставшися круглою сиротою, Пречиста Діва Марія склала обітницю досмертної чистоти та всеціло посвятила Себе на службу Богові при храмі.




* * *




Правдоподібно, що по смерті святої Анни, її родич - священик Захарія, муж святий і повний чеснот, став законним опікуном Пречистої Діви Марії. З огляду на те, що Вона була одиначкою у батьків, приписи закону накладали на Неї важкий обов'язок продовження свого роду. Закон гласив: "Хай буде виключений той, хто не лишив Ізраїлеві потомка". А що Марія походила з роду священика Арона і царя Давида, з якого мав народитися Месія, то обов'язок продовження роду вважався релігійним обов'язком. Тому, коли Марії сповнилося п'ятнадцять років, священик Захарія постановив підшукати для Неї достойного чоловіка з Її власного роду, як приписував старовинний звичай. У апокрифах Псевдо-Євангелія Матея оповідається про священика Аріятара, котрий хотів заручити Марію зі своїм сином, а Вона сказала: “Не може бути, щоб Я знала мужа, а муж Мене”.

Священики і родина відповіли Їй на те: "Бог є прославлений у дітях, бо є почитаний у потомках. І так завжди була в Ізраїлі". Вона ж мала свого думку: "Бог є найбільше почитаний чистотою... Про це Я переконалася в храмі вже змалку, - Діва Богові є дорогою, і тому Я постановила в моєму серці ніколи не знати мужа ".

Яким був зовнішній вигляд Пречистої Діви?

У деяких старовинних пам'ятках, наприклад, у листах Діонісія Ареопагіта, єпископа Атен, що походив із Сирії і був навернутий святим Павлом, пишеться про Пречисту Діву Марію, що Вона була такою гарною, що кожен міг би вважати Її за богиню, якби не знав, що є лише один Бог. Цей єпископ мав на власні очі бачити Її.

Святий Епіфаній, уродженець Палестини, сучасник святого Івана Золотоустого, писав, що Вона була вища середнього зросту, мала ясну барву волосся, виразні, живі очі, овальне обличчя та довгі руки й пальці. Вона була твором Божої благодаті, а з Її обличчя й цілої постави пробивався відблиск небесної краси й слави.

Христос Господь, що взяв від Неї своє людське тіло, був правдивим образом Її тіла. На жаль, Новий Завіт нічого не говорить про зовнішність Христа. Лише із ІV століття дійшов до нашого часу апокрифічний лист, який приписують Публію Лентулу. Ось що пишеться там про Ісуса Христа:

"У цей час появився Чоловік, обдарований великими силами. Він Ісус на ім’я. Його називають Сином Божим. Сам він благородного вигляду і пропорційно збудований, з добрим обличчям, яке також віддзеркалює стійкість характеру, який викликає пошану до Нього і водночас страх. Волосся Його має колір вина, пряме і без блиску, а нижче вух кучеряве і блискуче. Лоб Його прямий і гладенький, обличчя без жодної вади і трішки рум'яне. Вираз Його обличчя щиросердний і добрий, а ніс і рот без жодного недоліку. Борода в Нього густа і такого ж самого кольору, як волосся, Його очі голубі і дуже блискучі. Під час докоряння Він грізний, а під час проповідування і навчання - лагідний і люб'язний. Ніхто не бачив Його, щоб Він сміявся, але багато бачили Його, коли Він плакав. Він високого росту і має гарні і прямі руки. Під час розмови Він серйозний, обачний і небалакучий. Вродливістю своєю Він перевищує багатьох людей" (Г.Г. Геллей. Біблійний довідник. Торонто,1985, с.532). Деякі дослідники християнства вважають, що оскільки Ісус тривалий час працював столяром, то Він був фізично сильним. А враховуючи багаточисленні й тривалі проповіді, виступи на повітрі перед великими аудиторіями людей, обгрунтовують наявність сильного голосу в Ісуса Христа. За свідченнями Євангелістів, Ісус Христос був не тільки найдобрішою, але й найніжнішою та милосердною людиною. Він умів прощати гріхи, співчував тим, які страждали, робив добро бідним, не чекаючи від них відплати. Євангеліст Іоанн говорить, що коли б усі зроблені Ісусом Христом добрі справи упродовж тільки трьох років була записані, то світ не вмістив би усіх цих книг.

Образ Божої Матері, що був намальований святим євангелістом Лукою, найкраще відображає шляхетні риси Її обличчя. Святий Лука бачив Її, розмовляв з Нею і подав про Неї найбільше вісток, бо, мабуть, знав їх від Неї Самої.

У прекрасному тілі Божої Матері крилася велика, чиста і непорочна душа, що проявляла себе добрими ділами. Пречиста Діва Марія, як і Її Син-Бог, була добро, привітна, співчувала і допомагала людям у горі. Вона говорила мало й завжди про справу. Через Її уста ніколи не перейшло якесь неправдиве слово, Її голос був милий і проймаючий до глибини, але в кожному Її слові відчувалися потіха й розрада. Вона завжди була першою між "доньками Господа" в дотриманні Божих заповідей та приписів закону, але всі свої обов'язки виконувала у великій покорі. Ніхто не бачив Марію в гніві і ніхто не почув від Неї жодного образливого слова. Вона була ніжною у ставленні до інших і ніколи не дала їм відчути своєї душевної чи тілесної вищості. Де Вона з'являлася, там люди переставали говорити про земні речі, бо Її святість усім пригадувала присутність Бога. Увесь Її зовнішній вигляд нагадував "Матір Милосердя", про яку говорила, що Воно була готова вимолити в Бога прощення для самого Люцифера, якби він міг упокоритися та про те Її просити. Святий Амврозій каже, що Воно відмовляла собі в найменшій приємності, щоби лиш помогти убогим і потребуючим. Він також пише, що ніхто й ніколи не мав більш чутливого дару роздумування про Бога, як Марія; Її розум був завжди згідний з Її серцем і завше мав перед собою Бога, якого Вона любила більше, ніж усі серафими. Ціле Її життя була безперервною любов'ю до Бога.

Отже, Боже Дівицтво Марія обрала своєю долею. Вона покірно просила дозволу залишитися аж до смерті при храмі і жити дівичим життям. Одначе не могла не послухатися священика Захарії, який строго дотримувався приписів закону і старався не гнівити Бога, дозволивши Марії зостатися назавше в храмі і не продовжувати свого роду.

Святий Августин пояснює, що якби опікун Марії послухався Її просьб і не одружив Її, то перешкодив би Божим планам. Бо Марії треба було святого мужа (св. Йосиф був дівственником), який боронив би Її чистоту перед людським осудом, а рівночасно став би законним батьком Ісуса Христа, чиєю Матір'ю Вона мала вже скоро стати. Так само святий Іван Золотоустий тлумачить, що подружнє становище була єдиною Її обороною перед земляками, які не завагалися би побити камінням Матір Спасителя, якби Вона була Його породила, не маючи законного чоловіка (Св. Августин. Про святе дівицтво, гл. 4. Св. Іван Золотоустий: Третя бесіда до св. Матея).

Саме Боже Провидіння призначило Йосифа Обручником Марії, щоб він був хоронителем Її чистоти й дівицтва та законним батьком Христа Спасителя. Було обов'язковим, щоб Ісус Христос мав законного батька на землі, а через нього Своє законне існування.

Апокрифічне Протоєвангеліє Якова (гл. 2) подає факти, що нащадки Давида провели родинну нараду, на якій обрали на Маріїного судженого старшого за Неї віком мужа з Вифлеєму на ім'я Йосиф, що був теслею в Назареті. Після доконаного вибору наречені підписали умову-контракт, і з тієї хвилини стали подружжям. Християнська традиція передає, що Пречиста Діва Марія ще перед заручинами виявила Йосифові свого обітницю досмертної чистоти, а він дав на те свого згоду й підписав контракт, бо й сам був назореєм (дівственником).

Торжественне заручення Пречистої Діви Марії відбулося в Єрусалимі в січні, оповні місяця. Вона була оточена дівчатами, старшими жінками, вбрана у весільний одяг, увесь в узорах та різнобарвних квітах. Одну з тунік Пречистої Діви Марії християни переховали, й цісар Карло Лисий у 877 році подарував її церкві Шартр у Франції. Замість золотого вінця багатих, Вона мала вінець з мирти; шлюбний вельон, гаптований сріблом-золотом, сягав землі. Надворі був приготовлений балдахін з чотирма юнаками по боках. Марія стала під нього посередині між двома жінками. Замість покійної Мами була тітка Єлисавета, а з другого боку, можливо, - жінка Йосифового брата Марія Клеопова. За ними йшли музиканти й цілий весільний похід.

Йосиф з вінцем на голові у супроводі своєї родини наближався до дому Марії, де за обрядом став під балдахін по ліву руку Обручниці. Він заклав перстень на Її руку, кажучи: "Гляди, Ти є моєю жінкою по закону Мойсея й Ізраїлю". Тоді скинув свій "таліт" і накинув його на вельон Марії. Один із свояків підніс їм чарку вина, дякуючи Богові за установлення подружжя. Обоє співали благословенну пісню, куштували вина й кинули пригорщу пшениці - символ достатку, а мала дитина розбила чарку. Весілля тривало, як належить, сім днів. Святий Тома Аквінський каже, що Марія і Йосиф на весіллі ще раз підтвердили одне одному свою взаємну обітницю досмертної чистоти.

Другого дня по весіллі вони прибули в дім Йосифа до Назарету, де й замешкала Свята Родина.

Збереглися місця, де була майстерня святого Йосифа, показують "стіл Ісуса Христа", "криницю Марії".

1730 року над їх домом відбудована третя церква, після двох зруйнованих турками.




* * *




Марія виказувала вечірню молитву, як належить, лицем до Єрусалимської святині. Було це 25 березня (7 квітня за н. ст.).

І сталося чудо.

Про це говорить нам докладніше святий Євангеліст Лука:

"Шостого місяця (тоді - березня) Ангел Гавриїл був посланий Богом у місто в Галилеї, якому ім'я Назарет, до Діви, зарученої чоловікові на ім'я Йосиф з Давидового дому; ім’я ж Діви була Марія. Увійшовши до Неї; Ангел сказав Їй: "Радуйся, благодатна, Господь з Тобою! Благословенна Ти між жінками ". Вона ж стривожилася цим словом і почала роздумувати в Собі, що могло значити те привітання. Ангел сказав Їй: "Не бійся, Маріє! Ти бо знайшла ласку в Бога. Ось Ти зачнеш у лоні і родиш Сина і даси Йому ім'я Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься Господь Бог дасть Йому престол Давида, Його батька, і Він царюватиме над домом Якова повіки, і царюванню Його не буде кінця... " Марія сказала до Ангела: Як воно станеться, коли Я не знаю мужа?" Ангел у відповідь сказав Їй: Дух Святий зійде на Тебе й сила Всевишнього отінить Тебе; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий. Ось Твоя родичка Єлисавета, воно також у своїй старості зачала сина, і оце шостий місяць тій, що її звуть неплідною; нічого бо немає неможливого в Бога. " Тоді Марія сказала: "Ось Я Господня слугиня; нехай зо Мною станеться по твоєму слову". І Ангел відійшов від Неї "(Лк. 1.26-38). У тій миті "Слово стало тілом і оселилося між нами ( Ів. 1.14). У хвилині свого людського надприродного зачаття Божий Син говорив: "Ти не хотів ні жертв, ні приносу, але приготував Єси Мені тіло. Ти не вподобав Собі ні всепалення, ні жертви за гріхи. Тоді Я сказав: Ось Я іду, бо в сувої книги написано про Мене, щоб учинити Твою волю, Боже" (Євр. 10.5-7).

Закон Мойсея засуджував незаконне материнство на кару смерті. Таку жінку судив Синедріон - її каменували.

Стан Марії затривожив душу праведному Йосифові, хоч він добре знав Її святість та чесноти. Але ж закон... І люди... Треба було негайно вчинити якийсь рішучий крок. І він рішився відпустити Марію, бо "не бажав Її ославити" (Матей 1:19). І тут прийшло просвітлення з небес. Святий Матей каже: “І от, коли він це задумав, Ангел Господній з явився йому уві сні й мовив: Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в Ній зачалося, походить від Святого Духа. Вона породить Сина, і ти даси Йому ім’я Ісус, бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх. (Матей !:20-21).

І застановився Йосиф, бо пізнав своє високе звання: хоронити й опікувати Божу Матір та Божого Сина.

Його непевність і тривога зникли назавжди. Убогий дім Йосифа й Марії наповнився надією й любов'ю до Божого Дитяти, народження якого вони обоє нетерпеливо очікували.

Бог опуститься до людини! Сам Творець до створених Ним. Дав себе обманути колись Адам: бажав стати Богом, і Ним не став. Людиною стає Сам Бог, щоб Адама обожествити... Господь Бог у своєму безконечному милосерді постановив рятувати людину, створену на Свій образ і Свою подобу. Постановив післати на землю Свого Єдинородного Сина, який має прийняти людську природу, людське тіло й душу, людський розум, людську волю і людські почуття. Одне слово, повну людську істоту, окрім гріха. Він має взяти людські гріхи на Себе, змити Своєю кров'ю первородний гріх та й всі гріхи людські особисті, має виправити заподіяну Богові кривду.

Цього ніхто не був спроможний довершити, лише Божий Син.

Божий Син має народитися з жінки, що про Неї говорить святий Іван в Об'явленні: "І знамення велике було видно на небі: жінка, зодягнена в сонце, і місяць під Її стопами, на Її голові вінець з дванадцятьох зір" (12. 1).

Це - Непорочна Діва Марія.

Непорочна до свого зачаття, до зачаття Сина-Бога, в Його Різдві, після Його народження, Непорочна - до кінця, коли Син зійшов і забрав Її з гробу земного і возніс і посадив на Престолі Царицею Небесною, найсвятішою після Бога.




* * *




"Книги отворяться..." - сказано пророками.

І я, грішна-прегрішна, нечиста зважилася описувати Найчистішу, Найсвятішу серед земних жителів. Я мусіла це зробити. Бо мала обов'язок перед дітьми й онуками, перед молоддю, яка живе так, як жила я у тім віці - безпечно, неперебірливо, бездумно, а то й безбожно. Я навіть неохоче молилася до Матері Божої, не розуміла Її місії, не знала сили Її помочі. Я донедавна обминала Богородицю, ігнорувала, а мене ж охрестили шістдесят років тому Марією. І хтось із моїх сказав: "Та Вона мала ще дітей, окрім Ісуса, Він з хреста звертався до них "мої брати". "Ні, - сказало з мене, - Вона зосталася Пречистою, породила тільки Бога. А брати були двоюрідні. Але тоді термінів "двоюрідні", "перві" не вживали". "Та ви не знаєте, були в Неї діти..."

І я стала шукати, читати, переконуватися, щоб переконати. Бог післав мені добрі книги. Давні і сучасні. Серед найновіших дві, якими я скористалася. Вони мені найбільше допомогли. Це книга отця доктора Ізидора Нагаєвського "На слідах Пресвятої Богородиці, Цариці Руси-України", видана року Божого 1984, Львів-Київ-Рим. І ще одна-читанка про Пресвяту Діву Марію Богородицю "Оце Мати твоя" отця Миколи Маріяна Іваніва, ЧСВВ, видана 1986 року в Бразилії.

Подякуймо Богові, а відтак авторам за наше просвітління - ваше, дорогі мої, і моє. Якщо я зуміла вам передати НАЙГОЛОВНІШЕ, то я спокійна.

Тепер і вам, і мені буде добре.






Чужа війна





Азаміна





Серед дітей - від чотирнадцятилітніх до зовсім крихітних дворічних - вирізнялась одна дівчинка. Власне, вона тільки зростом була дитиною літ десяти-одинадцяти, а всім видом уособлювала щось таке застигле, вічне - позачасове.

- Круга, хлєба... - благали діти. 

- Папа Володя, дай мне...

- Папа Саша, я здєсь...

- Папа Петя...

І так сотня голосів волали, а ті, що не вміли просити, витягували невмивані рученята вгору і плакали. Голодним дитячим плачем.

"Папам" була по дев'ятнадцять, заледве двадцять. "Папа" відзивалися до своїх дочок і синочків, підносили їм хліб, фрукти, наливали в пластикові каністерки та відерця залишки супу, молочної каші із солдатської їдальні. Діти шарпалися, випиналися одні поперед одних, жадібно хапали з рук солдатів їжу, звалювали менших у калюжу, що не просихала перед кухнею, роздавався плач, розпачливий рейвах. Голод - не брат.

Тільки в цієї дівчинки, що трималася збоку, була незворушна, статична міна на блідому високочолому виді. Великі голубі очі не благали, руки не хапали - вона стояла, ніби спала навстоячки із широко відкритими очима. Якби не дитяча постава, їй можна була б дати років... Навіть важко сказати. Ті очі, великі, як світ, відбивали в собі стражденну картину війни. А війна без віку.

Скільки війні?! Отож бо...

- Як тебе звати?

- Азаміна, - дівчина розуміла по-українськи, і всі тут діти швидко уловлювали зміст сказаного, хоча солдати українського миротворчого батальйону говорили переважно російською, то і дітлахи просили їсти по-російському.

- Папа Володя, я здєсь, дай мнє...

Вони собі повибирали безвусих батьків, а ті не відрікались, а щодня по сніданку, обіді і вечері виносили своїм “дітям” усе, що залишалося в їдальні. Діти тремтячими руками розбирали солодощі, помаранчі і шоколадки, але найперше розхапували з підносів накраяний хліб, і тут же з'їдали, майже не пережовуючи.

- Папа, знаєш, Аміра нєт, там міна...

Майже щодня когось із дітей не ставало. Збігаючи з гір, що облягли Сараєво амфітеатром, вони часто підривалися на мінах. А то й снайперська рука не боялася Бога піднятися на дитину. Але голод гнав їх неспинно сюди, до смачного запаху свіжого хліба, і кулі та міни не могли нікого з них ні застрашити, ні спинити.

- Вот у мєня...

Смаглявий трирічний хлопчик піднімає непрану маєчку і хвалиться свіжим рубцем почерез увесь живіт. Він сміється, більше нічого сказати не вміє, і діти сміються, але то не глузування, не осміювання, то сміх радості, перемоги над смертю.

Вони вже це знають.

- Азаміно, скільки тобі років?

- Одинадцять.

Вона продовжує так само, як і досі, триматися осібно, вдивляючись широким зором в нікуди.

- А тато в тебе е?

- Ні, погиб на лінії.

- А мама?

- Погибла.

- А ти з ким живеш?

- Сестра десять і брат два мєсяца.

- Чому ти не береш їсти? Що тобі дати?

- Тільки молока. І... круга...

Круга-хліба не було ні в кого в Сараєво. Війна порівняла всіх. Були будинки, хоч без дахів, були ще в них дорогі фіранки, навіть коштовності... Та війна змінила все: коштовності перетворилися в ніщо, бо найкоштовнішим став хліб. І хліб давали дітям тільки коло української солдатської їдальні, більше ніде.

Азаміна було за маму і за тата своїм сестричці і братику-немовляті. Вона навіть не так поводилась, як інші, а по-дорослому. Стояла і чекала. Безстрашно ішла у цей бій за виживання. Ішла не за себе - за тих двох.

- Марія, мама Марія, ти єдєш?

- Так. Але тобі будуть видавати з кухні молока.

В її очах щось помінялося. Чи то так здалося. Ніби застиглий вид потеплів надією: її не кинуть.

Наше відрядження закінчилося, ми з підполковником Андрієм Кулішем зафільмували шмат тієї жорстокої війна в центрі Європи. І час було повертатися до України. Ми також мусили вціліти, бо мали велику місію - розказати і показати світові, що то за війна. Світ сперечався, світ не знав правди. А правда закопувалася там, на боснійській землі з тисячами невинних замордованих. І ми це везли в Україну на ретельно закамуфльованім "Панасоніку". Фільмувати правду було не вільно.

- Я буду помніть...

Прощальна хвилина перед їдальнею.

І моє серце закаменіло. Стільки воно в собі тепер мало. Вдома ми швидко зробили фільм. Його крутили і крутили по телебаченню, повезли в Канаду, Америку. І щоразу серце має здригалося - як там Азаміна?

Там, на війні, воно мені уявлялася моїми внучками - то Анничкою, то Любавкою... Тепер мені видиться серед української дітвори. Одного разу мигнув її образ у телевізорі серед чеченських біженців.

Вона мені сниться. Біжить згори, а довкруги міни, і рілянина, на кожному кроці чатує небезпека.

Війна скінчилася.

Діти, котрі вижили, попідростали.

Азаміні, мабуть, дев'ятнадцять.

Може, вона стала матір'ю.

Та що я?

Матір'ю вона була вже тоді, коли війна забрала в неї, у її сестрички і братика обох батьків.

Тужу за тобою, Азаміно - як ти?..

Але боюся навіть тебе шукати. Щоб не ворушити. Ліпше забудь. Усе забудь.

Стань щасливою, Босніє!






Женька





Йому восени виповнилося дев’ятнадцять. Він чорнявий, кароокий, кругловидий. Із степової України. Гарний.

- Цигарки є?

Є. Зрадів. Одну запалив, решту сховав за пазуху.

- Женька! - погрозила пальцем русява медсестра

Більше вона нічого сказати не вміла. Медсестри тут американки. Та і весь півкілометровий наметовий шпиталь у Загребі американський.

- Тут добре лікують, ліпше, як французи.

- Женька, ґев мі, ґев мі бек...

Русявка відбирає у нього цигарки. Мало не сягає за пазуху. Посмішка така вже блискуча - тільки американки уміють так показувати усі свої гарні зуби. А тоді скаржиться нам. Якщо він буде палити, рана не загоїться. А Женька жадібно палить цигарку за цигаркою. Загоїться - не загоїться... Його це не пече. Все одно: ногу не пришиють. Її просто нема. Нема лівої ноги і все. Ступив на міну і в секунді ноги не стало. Як йому з цим змиритися? Три місяці він у шпиталі.

- Мамі писав?

- Ні. Навіщо? Вона тепер сама. Я в неї один син. Сестра в Білорусію заміж вийшла.

- Вона все ж чекае звістки. Журиться.

- Отакої? Краще хай чекає, аніж має дізнатися. – Женя гасить опалок і затягується новою цигаркою.

Коли він говорить, очі кліпають по-дитинячи, верхня губа ледь опушена - можна і не голитися.

Виймає з-під подушки лист.

- Від мами?

- Від дівчини...

- Це ж добре.

Женя мовчить. Що тут доброго... Вона пише йому в Сараєво, листи пересилають до Загреба - і читати гірко. Як сіль на рану.

Цигарок у шпиталі не дають. Хоч трісни з розпуки. І сестра-ровесниця не хоче зрозуміти, що не та рана не заживе, інша - глибша...

Так рвався в армію. А який був радий, коли відібрали в миротворчий батальйон. Чув, що небезпечно, але чув і про гроші, які тут платять. І так цікаво звідати молодому воякові, як то воно на війні. А потім повернутися додому, кохана дівчина ще дужче любитиме. Як виряджала, так плакала, аж голуба блузка спереду намокла, ніби від дощу. А він обнімав її і кружляв у танці, не журися, мила, я швиденько - туди й назад, мені це конче треба, я ж мужчина. Два роки промайнуть, як дві літні ночі. А тоді весілля таке вгрохаємо! На всі зароблені долари. Закружляю тебе в танці до запаморок... Він гарно танцював.

- Ні, не вмовляйте, писати додому не буду. Нікому...

- Женька, нє лублу, - кокетливо надула губки русявка в зеленій медичній формі.

Він випалив майже пачку "Мальборо". За годину, поки ми говорили.

А рана болить.

Десь від стегна віддає аж у серце.

А ту міну він бачив. Маленька, як коліщатко від його дитячого авточка. Бачив і наступив.

Вона на нього чатувала.






Хвала лєпо, але...





Не можу звикнути до бронежилета. Тягне він мене до землі, ремені муляють застібками в плечі. Ще в літаку хотіла задрімати, притулила голову до борта, а шолом такий твердий, ніби впхнули мою голову в спижевий мамин баняк від голубців і луплять зусебіч палицями.

А тільки зніму того шолома, мій напарник Андрій кричить:

- Каструльку! ..

Так він називає голубого шолома. Вдома у нього вже один такий є, з минулих відряджень до Боснії, в кількох місцях добре пошрапнелений.

- Пане підполковнику... Андрійку, мені ж голову відмолотить, товче мене оця ваша каструлька. На кого її робили, уже точно не на людську голову.

- Сказав, каструльку - виконуйте. А то не буде що молотити, без голови зостанетесь.

Андрій мені, як син. І за віком, і за нашою тривкою дружбою. Це ж він спонукав мене їхати на війну, він закамуфлював телекамеру, нашу Пані Соньку, як він її прозвав. Але це вже було потім.

Ми обоє військові журналісти. На нас плямиста польова форма, як у боснійців, та і в сербських вояків нічим не відрізнена. Нас потім у Загребі без "каструльок" хорвати мали за сербів.

Ходимо територією українського батальйону тут і штаб, і казарма, далі - їдальня. Вона, правда, аж за сталевими вагончиками - прихистком від снайперських куль. А снайперів тут чи не в кожнім будинку. Зайняли позиції на горі і "пуцають" вдень і вночі - їм байдуже, “очі” в снайперської гвинтівки всезрячі. Серби - снайпери справні. А ще, кажуть, тут і донські козаки з'являлися - оті вже вціляють в око білці, у тих рука набита. Іноді граються: біжиш мимо вагончиків до їдальні, а кулі цок-цок - рикошетять по грубій сталі над головою. Пригинаєшся, звичайно, розгублюєшся, ото десь тішиться снайпер: а налякав миротворця?

Андрій каже:

- А ходімте, покажу наші спалені вантажівки, що від мінометного обстрілу згоріли два місяці тому. Це тут, поруч. Заодно зафільмуємо вирву, де минулої поїздки мало не з-під ніг мені землю вирвало. Отакенна яма!.. Побачите.

Якийсь наш солдатик провів нас у двір прямо через вибите вікно казарми - ось і ряд обгорілих залізяк, в яких важко пізнати "ЗІЛи". Згинаюся, щоб узяти сувенір на згадку. Це маленька картинка з епідіаскопа, придивляюся проти світла - "Медуза Горгона".

- О, є перша назва моєї статті, кажу підполковникові і показую плівку. Він одним оком оцінює мій трофей, другим у телекамері - фільмує, аж гай гуде. І яму-вирву, і казарми із вікнами, забитими мішками з гравієм, і бійців.

Це ж перша година нашого перебування в Сараєво. Нам усе цікаво. "Пишемо" на камеру все, а вдома змонтуємо. Не захотіли обідати не пішли до їдальні з усіма, зате маємо перші враження. А вони найсильніші.

Вертаємо тим же “віконним”, ходом. Коли дивлюся, мій підполковник пошурував сходами кудись на другий поверх, я тільки його черевики вгледіла. Та й мене двоє вояків у таких формах, як моя, взяли під рука, супроводжують. Культура, думаю, Європа, війна війною, а етикет у крові... Коли виводять і мене сходами нагору. Заводять до якоїсь широкої кімнати - і в куток. Руки за спину. Стій, як дитина, що провинилася у дитсадку. Зашкребло в грудях лихе передчуття, повертаю голову, а ззаду штик і безпощадний погляд літнього вояка.

- Що таке?

- Рат.

Рат, сама знаю, що війна, але чому Андрія повели і мене носом у кут?..

- Ми з Міністерства оборони України, ми - ваші друзі, миротворці.

- У нас рат, а ви шпіони, ви нас знімали.

- Ми хочемо правду про ваш рат показати. Хіба це для вас зле?

- А хто вас знає? Ми не маємо часу виясняти, хто ви і що ви. Ви порушники, отже -розстріл.

Я і помолитися не змогла. Все покинуло мене. Ноги стали дубові, голова свинцева. Губи ледве ворушились.

- Як вас звати?

- А що?

- Ви ж, бачу, інтелігентна людина...

- Я вояк. Край свій бороню. А ви нам заважаєте, путаєтеся під ногами... Звуть мене Мустафа.

Ніколи його не забуду. Погану маю пам'ять на людей, часто сплутую когось із кимсь, а цього до смерті запам'ятала. Його шляхетне, хоч неголене, стомлене, суворе лице. Доктор економічних наук, потім виявилось.

Зайшов молодий двометровий красень, лице усміхнене, голос вкрадливий-начальник служби "безбєдності". Гарно звучить - не "безпеки", а "безбєдності". Але поводиться, як і наші "восьмушники", обережно, по-котячому, так і зирить в душу.

Посадив нас, "куточників", на стільці, переглянув зазняте на камері.

- Пробачте, але це мусимо стерти.

- Та все зітріть, в два голоси, не змовляючись, випалили ми з Андрієм. Ех Куліш, Куліш! Відчайдушна голова! Навіщо ти їхні стіни займав, їх вікна, хай їм добро... Хай я, літня жіночка, незнайка, забрела через вікно чужої казарми на їх територію, а ти ж, пане підполковнику, тут не вперше, мав би знати, де чиє. Вантажівками йому, бач, похвалитися забаглося. Були б нам " ЗІЛи", якби не цей усміхнений молодик. Мустафа ех який був охочий нас коцнути. І кінці у воду - у них рат...

Трохи кров відхолола в жилах, невже це з нами отаке ні сіло, ні впало, як співав Висоцький - "только прілетелі, сразу селі". Ой сіли! Першої години - нічого собі відрядження починається.

Андрій з нервів сміється, говорить щось сербською, таки добре шварскотить, вже наловчився за попередні приїзди.

Я також розхоробрилася.

- Хочете анекдот?

Андрій здивовано зводить на мене очі: очманіла з переляку, анекдоти начальникові безпеки розказує...

Начальник поблажливо кивнув.

- Так ось. Ведуть рецидивіста на розстріл. А він питається в конвоя що за день сьогодні. "Понеділок", - каже той. "Нічого собі, тижденьок починається! .."

Андрій напружено вслухається: мало чого в такій ситуації жінка бовкне. Ще чого доброго знов розведуть до стінок Мустафа ще тут.

Начальник регоче і позитивно оцінює мій жарт:

- А ви молодець.

- Вона письменниця. Має книги, багато книг написала. Її шанують у війську, в Україні.

Ага, переключився. Дивися не переборщи май міру, бо обом впишуть...

- Тут під їдальнею ваші діти, багато дітей, кажу, що очі бачать у щілині замішкованого вікна. - Шкода їх. Ви б віддали дітей... нам, в Україну.

Як це нам? Хто я - президент, звідки такі уповноваження? Язик розморозило, от він і видає хтозна що. Спочатку він, а думка - навздогін.

Та начальник вдячно сприйняв мої слова. Навіть Мустафа потеплішав, поклав свою "штикасту" в той кут, де стояла я.

- Хвала лепо, але нє, - твердо проказав молодий, а старий хитав згідно головою.

- Хай наші діти будуть при нас. Хай гинуть... Зате ті, що виживуть, знатимуть ціну свободи.

Він ще раз повторив на прощання, віддаючи нам телекамеру:

- Хвала лєпо, Україно, але нє. Вони повинні це бачити, бо то їх Вітчизна, їх життя.

"Нічого собі тижденьок починається.."

Ми довго оговтувалися у своїх закутках у казармі. Не хотіли чи не могли ні про що ні з ким говорити.

Не пішли й вечеряти.

Яка вже там вечеря!..

Живі, то й слава Тобі, Господи! Хвала лєпо!






Землячка





Казарма була дуже подібна на нашу, київську, в якій розташувалося Міністерство оборони України. Типова соцказарма з товстими стінами, спільними бездверними вбиральнями. Тільки наша доглянута, наголубо обфарбована, а ця без третього поверху його недавно мінометним шквалом знесло, - обшарпана і розстріляна, бо, прецінь, війна.

Укрбат займає одне крило, а довшу частину казарми посідає боснійський штаб. Там у них у дворі і ранених звозять, і вишкіл провадять з новобранцями. Нам з вікон другого поверху все видно.

А навпроти нашої частини казарми напівнедобудована, напіврозбомблена довга споруда без вікон, без дверей. Там хтось є, щось ворушиться.

- Та ви куди?!. - перестрашено спиняє мене наш офіцер.

Але я іду, бо хтось із вікна махає рукою. Рука жіноча, оголена.

- Не йдіть, прошу вас. Мало вам ще того клопоту? - благає офіцер, але заборонити мені, міністерському працівникові, не сміє. Форма моя прихищена зверху бронежилетом і голова в голубім шоломі, - не стрілятимуть у миротворця, таке собі не припускаю.

З безрамного вікна кличуть, може, потрібна допомога. І я йду.

Там дівчина. Молода, коротко підстрижена, білявенька, кучерява. Дивлюсь, у руці тримає чоловічий чорний мешт - постягує розгублено: нате...

- Що таке? - запитую кивком голови, бо по-боснійськи ще вчуся.

- Та я не вас, жіночко, я офіцерам ось оце хочу продати, - а сама кліпає, щось має на думці інше.

- Мешти?.. -дивуюся, що на війні ще щось продають і купують, а якось пропускаю, що вона ж по-вкраїнськи щебече.

Ззаду юної красуні виростають дві чоловічі постаті. Явно збентежені. І готові до відсічі в разі чого. Якої біди цю бабу принесло, не її ж кличуть... Одне лице з-поза кучерявої голівки виражає невдоволення і виступає із потемків уперед.

Я намагаюся щось вияснити:

- Вам що дати за це?

- Хліба, - каже красуня, а чоловічі постаті уже шарпають її назад - з ким розговорюєшся?

- Принести хліб? - ще не дотумкую.

І тут дівчина зникає. Її ніби підкосило - не стало у прорізі вікна. Зате майже висунулося неголене гнівне лице, тепер я розумію, її патрона. Він справляє на мене пістолет.

- Хіба так можна? - дорікав мені майор, коли я без пам'яті опинилася в коридорі укрбатівської казарми. - Ви ж могли в таку халепу вскочити!

- От біда мені з цими журналістами. Скрізь вас носить, а я відповідай, - гірко посміхається заступник командира батальйону. А в самого око криваве - наслідок трагедії. Підполковника Сливного рознесло на дрібки, іншому офіцерові пошматувало ногу, а йому, Петрові Ковальчуку, осколками пальнуло в очі.

- Але ж вона кликала. Якісь туфлі пропонувала, казала за хліб...

- Туфлі, хліб... Ви ж бачили, хто там ззаду стояв?

- Два молодики.

- Один з ниx цілився під ваш голубий шолом.

- Але ж вона кликала. Ті очі благали допомоги - я певна.

- Ви ще не здогадалися?

- Шпигунка?..

- Ага, шпигунка. Тут таких море. Сутенери водять.

- Невже?.. Але ж, пане підполковнику, вона говорила по-українськи! Як же я не второпала? Та акцент у неї такий м'який, полтавський...

- Наталка-полтавка! - розреготався підполковник, витираючи хворе око під чорними окулярами. Аякже, землячка.

Враз умовк і вже зміненим тихим голосом проказав:

- Чого тільки тут, на війні, не побачиш? І той світ з пеклом, і таке, що й не снилося, не те що землячку.






Пачка солі





Летимо в Жепу, в анклав Жепу. Це високогірний район у Боснії, дуже подібний на наші полонинські Карпати. І овечки там пасуться, правда, проти сонця вони виглядали якісь золоторунні. Війна гримить, а вони собі попасають під ліском, коло самого Злого Верха.

Але Злий Верх ще буде. А ми поки що проходимо ретельну перевірку і сідаємо до вертольотів. Тут і французькі вояки, і американські, і норвежці, і кого тільки нема... З України нас тільки троє - генерал, я та підполковник Андрій Куліш. Ми вже трохи "обжилися" на цій чужій війні. Спочатку, здавалося, потрапили на той світ у саме пекло. Все догори ногами. Хати без вікон, без дверей, без дахів, дерева без верхівок, діти без посмішок, опухлі з голоду. Міномети палять по будинках, на вулицях трупи, які нікого не цікавлять. Тільки-но ми сідали на Сараєвськім летовищі, як нас обстріляли - зустріли, якби сказати, привітом війни. Мовляв, не на курорт приїхали. Та ми відчули все одразу: перед нашим літаком убило дівчину. Вона лежала у калюжі крові, і наш генерал від цього видовища втратив дар мови. Генерал на фронтах не бував, він “зріс” до свого звання вже за самостійної України, і це була його перша війна. Тим же рейсом через пару годин генерал відлетів назад, зате інший, уже бувалий в бувальцях, залишався ще на кілька днів. Найдовше мали "гостювати" у воєнній Боснії ми удвох з підполковником, колегою по перу. За Андрієм я, як у Бога за пазухою. Нема такого, що б він не знав або не вмів. Не він мені за сина, а я, вдвічі старша, йому за дитину.

Андрій колись був танкістом. Потім в іншому "фаху" в Азії дечого набачився.

Стоїмо в так званій приймальні командуючого сектором Сараєво, я маю брати інтерв'ю в цього англійського генерала. Приймальня, видно, колись чиясь велика спальня, так і залишилася з двома парними ліжками, з трюмо і кольоровим телевізором. На ліжках посідали миротворці і позирають на екран.

- Москоу, Москоу...

Ага, Москва. Кремль. Чи це кіно? Ба ні, танки до Білого Дому фугують.

- Дивіть, дивіться, - смикає мене за камуфляжку Андрій, - люфа танка стала на кут заряджання. Що зараз буде!..

Так і сталося. Прицілилася, посмикалася і бахнула в другий поверх Кремля.

- Революція. В руських знов революція, - засміявся гонористий французький майорчик.

- То що, серйозно стріляють ? - перепитую сама не знаю кого. - Це не кіно? Це тепер?

- Та ж, бачите, - каже всезнаючий мій напарник. – От петрушка, якби ще нам не відгукнулось...

- Пані, - обережно торкається рукава молодий канадець, - вам слід миротворити ось там, у Москві...

Доки Андрій мені переклав, офіцер з єхидною фізіономією втік.

А й справді, хвилююся, гасимо вогонь у Боснії, а хтозна що в нас там коїться.

Люди на війні звикають. Навіть дітлахи лазять по підбитих танках, ганяють окопами, бо війна війною, а вони малі і їм треба гратися. Вода всюди затруєна, хліба нема, електрики також, зате зброя валяється всюди, правда, залишки зброї, та справжньої, і гратися є чим, і ховатися є де.

Поволеньки і я звикла до стрілянини. Навіть мову перестрілок почала ночами розуміти. Ага, це снайпер. А це з-під нашої казарми кулі пішли. А оце вже провокує - ану чи відізвуться. Є, відповіли довгою чергою. І знов тихо. Але ненадовго. Коли зовсім умовкають, тоді вже й не спиться - щось тут затівається, раз не стріляють...

І до такого звикаєш.

А як можна звикнути до того, чого пояснити не можна. Війну ніхто пояснити не може. Про неї можуть писати, зображати її різними ракурсами, кожен на свій лад, а дати логічного пояснення ходу війна неможливо. Бо війна не має логіки. Вона - найнелогічніше з людських діянь. Як трясовина. Всіх зассе, хто в неї вступить. А там, на дні, вже нічого не видно, хто б ти не був - не ти нею, а вона тобою править. Своїми алогічними правилами. Не дивно, декотрі молоді миротворці сходили з розуму, не сприйнявши очевидного.

"Ту кулю, що твоя, ти не почуєш, а решта мимо тебе пролетять", - як я глибоко відчула зміст Андрієвого прислів'я, він і раніше його повторював, але дійшло до мене саме тут. Аж тепер доречно і заспокійливо діяв цей вислів. Бо розповідай сто разів про гриби тому, хто їх не бачив, не куштував, він так і не знатиме їх смаку...

Ех, гриби, гриби... Як вони виманювали наших хлоп'ят на міни у боснійських лісах. Сидять бійці на чек-пойнті, їсти хочеться, французькі пайки хоч і ситні, та незвичні, супчику хочеться, та щоб із білими грибочками. А грибів кишить, ступи за кущ, а там... І нема хлопця, у ліпшому разі - ногу відірве...

А коли ми вздріли перше немовля без ніжки, отоді вже душа моя не стрималася - вовком завила:




За що ми, люди, так себе караємо,

Наприкінці двадцятого століття?!.

Ми пекло бачили.

Це пекло у Сараєві.

Та в пеклі грішники.

А тут невинні діти...




А загалом не писалося. Забагато бачили очі, не сприймав мозок, конвульсилося серце. Не для жінки це видовище. Хоча жінки у бронежилетах тут була. Француженки, американки, норвежки. Одна мадам майор з-під Версаля пишалася там, що спить на своїй плащ-палатці, а не так, як я – на простирадлах.

На війні людина некрасива. Це так. Вірніше, війна людину не красить.

Хоча й ні. Стоїть вродливий вінничанин на чек-пойнті в Ігмані, дивиться вниз на село і милується - яка краса, особливо вранці, коли туманець випав і сонце виходить з-за гір!.. Йому тужно за Україною, він тільки два місяці на війні, мимо нього літають кулі, а він коханій дівчині щодня листа дописує, довгого, безкінечного, як саме молоде кохання, описує довколишню ідилію, тільки про страх, про кулі та міни ні слова. Так йому легше служба йде, він собі так душу відводить.

Тільки раз, єдиний раз я бачила молоду пару, яка цілувалася. Посеред застиглого від безумства, розстріляного, розтерзаного, мертвого Сараєво стояли дівчина і хлопець. Вона його обняла за шию, а він обціловував її коси, очі, все обличчя. Це добрий знак, моє серце сказало мені, що скоро печальна ятка закінчиться, спиниться цей безглуздий рат. Бо посеред омертвіння заіскрилося життя. Але війна ще не гадала минатися, вона жерла і жерла, і все їй мало було...

А ми вже піднімаємося над Сараєво летимо в анклав Жепу. Я добре розгубилася, коли Андрієві черевики мигнули за дверці іншого гелікоптера і ті двері за ним зачинилися. Нас роз'єднали по різних машинах. Кому що скажеш таке рішення хтось прийняв, і ми уже в повітрі, пізно доганяти Андрія, доведеться без нього справлятися. Близько Жепи гелікоптера посадили на зелену поляну. Зайшли двоє сербів. Привіталися по-ов'янськи, піднімаючи три пальці правиці. І ми відповіли так само. Затримали француза він мав фотоапарат. Його відпустили, фотоапарат забрали. Обшукали всіх до одного, повикидали авторучки, олівці, блокноти, навіть туалетні серветки. Попередили: журналістам тут не місце, хай ніхто не посміє щось занотувати це буде суворо каратися.

- А це що? - заглядає до моєї чималої торби круглоголовий чорнявий сербський вояк.

Я не знаю, що мені казати і подаю йому жменю олов'яних хрестиків ми це веземо нашим миротворцям. Серб м'якшає, розглядає православні символи і промовляє: "Слово саме спасе сербов!" Я розумію - це їхнє символічне гасло десь мені траплялося, коли ми з підполковником по одинадцять разів перетинали лінію фронту за день - хрест, а на нім чотири "с". Серб іде мимо моєї дебелої торби і прискіпується до когось іншого. А я подумки хрещуся, бо везу десять пачок кам'яної солі, чула, що люди мруть ще й від нестачі солі, ото й захотілося чимсь допомогти відрізаним від життя мешканцям анклаву. Завскладом дав мені ці десять пачок, правда, дивувався, як я їх понесу. Андрій трохи сердився, але допоміг донести до летовища, а що мені було б, якби той перевіряючий заглянув у торбу, а там не хрестики, ні, не дури, жіночко, там сіль то кому ти її везеш? Ворогам? Чи збираєшся капусту квасити на всіх миротворців?..

- А що було б, якби вони мою "Пані Соньку" знайшли? - відповів мені Андрій. Я вже так її заховав, в аптечку у гелікоптері запхнув, але якби добре обшукали, і за бинтами знайшли б. Отоді вже хтозна...

- За що я й журилась найбільше...

- Тому я й не сів з вами, аби хоч одне з нас не постраждало. А ви думали чому?

- Та я вже й не знала, що думати. Якийсь фокус.

- Був би обом фокус.

Андрій з гелікоптера фільмував війну. Згарища, вирізані мертві села, танки, наче автомобілі в сербських дворах - сплюндровану, розп'яту Боснію. І це, що він робив, було ох як небезпечно. Журналістів на цій війні жодного не поранили - їх просто знищували з усім причандаллям. Не одному і слід пропав. Але Куліш із відчайдушного роду, та і я недалеко відбігла.

Ну, скажіте, добрі люди, чого мені, п'ятдесятирічній жінці було влазити у той бронежилет і пхатися на війну?

А щось мене тягнуло. Видно, так треба було, щоб у всі сни ввійшла мені оця чужа земля, чужа війна, чужа біда.

Чужа? Земля ж на всіх одна. То її поділено, сотні разів переділено, пошматковано, поперейменовано.

А вона одна. Одну її Бог сотворив. І яка досконала вийшла вона у Творця. А в що ми її перетворили? Глупі Божі діти - Отець нам землю, а ми ламаємо, руйнуємо, нищимо. Ото і маємо. Так нам і треба!

Від чек-пойнта їдемо гірськими стежинами круто вверх, так стрімко, що, здається, наш ГАЗик ось-ось зірветься вниз, але молоденькому водієві з Буковини звично і ми вже на Злім Верху. Це був центр розвідки югославської армії, тепер тут розташувались укрбатівці.

За горбом Сребрениця там у спільній могилі кілька тисяч мирних жителів. Туди нас не пустять, дивимося тільки в лорнети.

- Обережно, тут цілодобово кулі свищуть, застерігає наші вивищені над спорудою голови літній прапорщик, мабуть, "афганець".

Це справді Злий Верх.

Вночі стріляли у вартового. Юнак розповідає, хвилюється, показує слід від кулі на стіні, та зрештою сміється. Що подієш: назвався грибом - лізь у кошик...

Нам тут раді. Розпитують, як там дома, пишуть короткі вістки рідним, приймають подарунки хрестики, книги, газети.

Їдемо назад. Нас четверо: водій, Андрій, генерал і я. Під лісом новенька дерев'яна хатка. Я вже знаю: з вирізаних сіл уцілілі сім'ї отак будуються під захистком наших миротворців. Поблизу чек-пойнтів. І безпечніше, і хліба роздобути можна. Американці скидають мішки муки, але тих, хто до "гуманітарки" наближається, поцілює снайпер. А потім дощі з того добра роблять білу пляму. Біженці живуть дикими сливами, ягодами, корінцями. Солдати діляться з ними своїми пайками. Саме тут тяжко за сіль. Солять попелом.

Благаю генерала - він за старшого - зупинити авто.

- Я на хвилинку, одна нога тут-друга там...

- Там можна дуже легко опинитись, не жартує генерал.

До хатки під лісом метрів двісті. Генерал змилувався, авто зависло на урвистім бережку. Біжу. Хапаю пачку солі і біжу. Молюся і добігаю до призьби. На ній сушаться кислички. З хати виходять старі й малі. Андрій нарахував чотирнадцять душ, а лежача хвора бабуся в хаті - п'ятнадцята. Де вони всі в такій малій кучі поміщаються. Куча - по-боснійськи хата. Здивовані, злякані, старші насторожені.

За ту сіль вони не дякують. Всі падають на коліна і ми біжимо назад, бо це вже занадто нараджувати на небезпеку їх, себе, наше авто.

Генерал мовчить. Дає команду - машина котиться далі вниз. Хатка вже згубилася за горбами. Хатка молиться - у них тепер є ще й сіль. Аж ціла пачка!

Здається село Пуртичі. Там причаїлася під лісом та новенька хата. Як вони по війні?..

- Мабуть, ніяк. У Жепі таке місиво було, що й на миротворців не зважали. Все витовкли...

Андрій завжди правий.

Дай Боже, щоб на цей раз він помилився.






Снайпер-авеню





Дивно, що тут хочеться їсти. Гіркуватий французький шоколад, виноград, ківі, помаранчі, ананаси, тістечка - хоч з головою накрийся. Я ще й почала перебирати харчами: не хочу заморських ласощів, дайте мені слив і груш.

Недарма в Україні є пісня колись моїй доні Людмилі на іменинах співав хлопчик:




Люблю я сливу, люблю я грушу,

Люблю Люду, як свою душу.




І мені з продуктового складу - скатерті-самобранки приносили білосливи та медові груші. То був мій сніданок. Хотілося груш. А що можна було в змиг ока згинути - про це якось не думалося.

І взагалі, ми швидко звиклися на війні. Кажу "ми", Андрієві то не звикати, а ось я...

Малим дитям бігала поміж мадярським військом, то молоток вкраду у шевця і поверну тільки за пачку сахарину, не дешевше, то вчуся їздити на арабських незграбних конях . Мадяри звали їх мулами. Коні з волохатими ногами коло копит чомусь в окопах у нас на городі я скачу на коня просто зверху і поганяю окопом. Мул не ірже, а рикає по-коров'ячи, але ще якось різко підвівкуючи при цьому. То були смирні трудяги, вони пригиналися в траншеї, коли била канона! Мене носило і межи канонами, я з хлопчиками бавилася гільзами, а може й патронами, більшими від моєї руки.

Тепер у Боснії собі спокійно сплю під стрілянину, і щось мені гарне, мирне сниться. Я, бідолаха, не знаю, що це мої останні, не замішані на війні, людські сни. А відтак, опісля цього пекла, буде снитися тільки війна. Хоч шматочок, хоч маленька вставочка, але щоночі.

Хлопці-афганці, хлопці-миротворці усіх чужих воєн, я з вами! Я ваша мати і посестра. Я бачу ваші душі, бо бачу ваші сни.

Сама собі прибагла. Могла й відмовитись. Один полковник з Міноборони раптово зліг до шпиталю - щелепу оперувати. Інший на серце заслаб. І не поїхали. А мені хотілося на ту чужу війну. Я мала її побачити. І показати людям з екрана. Поносила важкезний до колін бронежилет (меншого не знайшлося), наміряла шолом, отримала офіцерську польову форму і...

Злякалася.

Завтра летіти в Боснію, а мене б'є мандраж. Трясе і говорить: куди пхаєшся, жінко? Жити набридло? По що летиш? Військовий психолог Адаменко спритно "відвернув" мій страх. Підполковник Володя, і не ворог і не друг, схопив мене на прощання за руку у міністерськім похмурім коридорі:

- Христом Богом прошу Вас - будьте обережні. Крок вбік - і міна, не той рух - і куля.

Підполковник був тяжко поранений в Афганістані. Не так в плече, як в душу...

Він заплакав. А я не зовсім сприйняла його тривогу. Ми з ним були так собі...

Я вже знаю: це стріляє снайпер. А це з-під нашої казарми "відцокуються". А оце трасують, як феєрверки, міномети.

- Красиво...

А щоб ти впився, Андрійку. Лежиш горілиць на розбомбленому третьому поверсі і фільмуєш небо. Тобі красиво... А мені зась. Мені "ану, марш вниз!.." Отакий ти друг. Та я онуків, Анютку і Любавку, залишила, щоб це тут побачити. Мої мама, доньки Люда й Оленка, не сплять - журяться, бо я поплелася дивитися на це пожарище посеред Європи, а ти мене вниз женеш...

Не йду. Лягаю на мокрий рубероїд, просто в калюжу, під бронежилетом хлюпає, але вперто споглядаю ті вогняні траси під Божим небом, воно перехрещує небеса, а я молюся за Боснію, за її діточок, а перед очима заплакані мої Любавонька й Анничка...

Сердилася на Андрія.

І вже в Загребі, по той бік небезпеки, зрозуміла його захмілені слова:

- Оце п'ю, пані Маріє, від щастя, що не везу "груз двісті" вашій родині...

Вибачай за непослух, Андрійку. Я не знала. Ще й серджуся, що ти напився у Загребі. А я й пити не вмію. Зате вміла відтак кілька місяців дивитися в стелю та лити сльози.

- А не ліпше було знімати стрес там?

Та ліпше, Андрійку. Але вже пропало. Думала, ти молодий, вдаєш із себе героя, ото й не слухала. А тепер маюся. І сварив за діло. Як влучило мінометним снарядом в будинок, як ми повискакували, дивлюся ти знімаєш на камеру те страховидло. А на мене як гаркнеш:

- Каструльку!..

Я вибігла без шолома. Не до нього було. Потім мусила шукати, бо то був позичений у голландського майора Фалка, графа Фалка, як він себе величав. Мій, що обтівк вуха, поклали на полицю, а м'якого всередині дали поносити друзі-голландці. Вони ж дозволяли мені телефонувати додому, до Оленки. Але я не заставала її ні разу і дуже з того гризлася.

- Зараз побіжимо шукати Оленку, ото бідна голова, ото клопіт, Оленка пропала, може на танці пішла без дозволу...

Андрій правильно кепкував з мене.

Тут навіть по радіо не чути української мови. І наші хлоп'ята тужили на чужині. Читали біблії, що ми їм привезли, поезії - мабуть, так вдома ніколи до рідного слова не припадали.

Я подарувала їм пісню і вони часто співали її. Це була перша пісня про них.




Скоро вже зима,

А листів нема -

Їх по світу

крутять крутежі...

Вітри буйнії,

Ви у Боснії

Милого від кулі

вбережіть.




Листи на Вкраїну йшли якось через Париж, через усю Європу, довго, по три-чотири місяці - хлопцям неохота було й писати.

А кохані чекали.

А матері молилися.

До бою і після відбою

Я завжди, коханий, з тобою.

Я була перша жінка з України в гостях у наших миротворців. Вони мене мали за маму, за бабусю, за близьку людину Сергійки, Володьки, Ромчики і Сашки... всі-всі горнулися до мого жалісливого серця, писали свої адреси на стрічках мого берета, на оонівськім блакитнім прапорі, на голубому миротворчому галстукові. Я вся була в автографах, в іменах, адресах - в увазі.

Мені було добре.

Я читала їм поезії про Вкраїну, про маму, про кохання. А вони так слухали, як ніколи ніхто мене не слухав.

То був "той світ".

Він зустрів нас відразу. Жодного даху в Сараєво це ми побачили ще з літака, коли сідали, а нас із землі обстріляли, а два американські легенькі срібні літачки по обидва крила якось по-небесному підтримували, страхували нас. А ми везли заміну - офіцерів і безвусих десантників. А ще масу книжок і трохи сувенірів.

З нами була два генерали: Володимир Мулява і Микола Цибуленко.

В бетеері летимо кулею по центральному шосе. В Сараєво його називають "снайпер-авеню". Тут прострілюється кожен метр. На трасі ані машини, ані душі. Тільки щось запресоване в асфальт, як отой листок з дерева. Але то таки не листок, то була колись чиясь рука, а далі знов...

Ліпше про те не згадувати. Та й машина з оонівським стягом несе нас, як вітер. Обабіч згорілі танки, авто...

Телевишка - без верха...

Будинки для перестарілих - місиво... Ці будинки різних кольорів, яскраві, немов іграшкові - тепер суцільна руїна.

Прецінь, війно!

Будинки всі без дахів, без вікон і дверей - так ось яка ти, війно, ти беззуба, безока, ти - смерть. А так, хати зяють прірвами вікон і дверей, мов людські черепи на "цвинтарі героїв". Там снарядами повикидало з могил, ми там ішли з Андрієм - фільмували, а снайпери погрозливо пострілювали по могилах поперед нами: дивіться, а то...

Ага, то ти маєш свою подобу, війно! Пізнаю тебе, нищівнице, на кожному кроці! Ти не вибираєш, ти не даєш вибору. Бо інакше хіба б ти позбавила обох ніжок дитину, яка ще й не бралася ходити. Ох, ти жорстока, вирвистоока, вирвисторота потворо! Як я ненавиджу тебе з першого погляду, не зводячи очей з твого творива, чекай-чекай, ми зафіксуємо тебе, страхопудну, ми покажемо світові, розпусному, безпечному, відригаючому із ситості, невинних, голодних, конаючих у муках. Може світ упізнає свої гріхи, хоч трохи покається перед третім тисячоліттям. Чи гикне, жуючи жувачку і - провалиться в тартари?..

На війні нема найголовнішого - логіки.

Тут усе догори дном. І танки, і дерева, і саме життя.

Той світ.

Ми були на тім світі.

Шириною з Боснію.

В Часі - хвилиною по снайпер-авеню і вічністю для багатьох: сербів, мусульман, хорватів. І для тих, що хотіли їх помирити.

...І для шести десятків українських юнаків. Царство їм небесне!

По снайпер-авеню потім їздили ми з Андрієм із нашою "панісонькою" на телецентр до сухенького, як фільмова плівка, директора телецентру Мімії.

Цією трасою смерті подалися ми якось у гості до Хашіми.

Хашіма добре володіла російською, вона вчилася у Москві, чоловік її там працював. Доктор слов'янської філології - молода вродлива жінка була перекладачкою в українському батальйоні. Її трирічна дочка народилася на війні і бавилася воєнними забавками, ховаючись у підбитих танках і авто зі своїми ровесниками.

У Хашіми в гарній світлиці білосніжна скатерть на довгому столі. При столі гості: сусід-хорват, овдовілий у війну, сусідка-сербка з аристократичним профілем, дві боснійки.

- Ми ніколи не казали: "сербка", "хорватка" чи там "католичка", "мусульманка", ми всі була боснійками на праці, на пляжі.

- Наші родини переплелися, то що ж нам тепер робити?

Хашіма зварила каву (ми привезли і каву, і воду) на вогнищі з паперу.

- Моя дисертація гори вона синім вогнем, випила чимало крові...

Хашіма жартуе. Аби не плакати. Її "воєнна" дитина, обмащена дарованим шоколадом, влітає і вилітає з хати.

Як тут гарно! І люди чудові, дружні, розумні. Навіщо їм ця безглузда бойня?

Ліпше сидіти отак, гомоніти, а за вікно не дивитися. Та раптом спалахнуло. Власне у вікні. Осліпило й оглушило. Андрій вилітає надвір. Я за ним. Вдарило снарядом будинок поруч. Може, когось із наших гостей. Андрій фільмує цей жах. І лається. І проганяє мене, бо я без шолома, плутаюся під ногами, як він каже.

Не прощаємося. Швидко їдемо назад. Автомобіль чи й броньований? Подумки жалію молоденького Сашка-водія, Андрія, його малих синів, Аллу. Хоч би проскочити. Більше так ризикувати не можна. Хоч ми й відчайдухи, але ж наші близькі - про них подумаймо...

Мчимо по снайпер-авеню. Мимо обвугленої найбагатшої в Європі бібліотеки. Мимо безверхої джамії, мимо костьолу з простріленою на фасаді іконою Божої Матері, мимо православної незачепленої церкви. Отут, на малім п'ятачку, всі вмістилися, всім була затишно, за віщо Бога так прогнівили?..

Кривуляємо завулками. Сашко знає коротший шлях. Сашко - водій досвідчений, вже рік тут. Чудово розмовляє англійською, спілкується французькою. Так вже впевнено веде "газик", як свою мінібронемашину француз Ерві. Ерві мій "водій". Так би мовити, екскурсовод по війні. Це він мене навчив, як вітатися із сербськими вояками, а як, і не дай Боже помилитися, із боснійськими.

До сербів піднімаємо три пальці правиці, а до боснійців два. Сербам показуємо голубеньку пластикову перепустку, боснійцям білу, журналістську, глибоко сховану.

Ціла політика. По одинадцять разів на день перетинаємо лінію фронту. Вітаємося. Нас перевіряють. Андрій лежить у мінібронетранспортері між двома патронними скриньками, я трохи збоку, Ерві за кермом. Наше "авто" "Пума" дуже маленьке, оснащене боєснарядами, швидкісне. Ерві - низенький, чорношкірий француз, з постійною посмішкою на устах. Він трохи пишається: возить представників Міноборони України. Він не зухвалий, як більшість французів тут, Ерві добродушний.

Їдемо на Ігман. Це така собі висотка. Нижча від Злого Верха, але наприкінці вересня французам повідморожувало вуха. То вони і попросилися в тепліше місце, у Сараєво. А укрбатівці згодилися нести службу на горах.

Я ще в нашому шоломі, він мені оббив голову об ту броню, а встати не можна, низько, тільки лігма. Андрій собі лежить і фільмує, наче йому не товче той шолом по голові, а я вже соваюся - а тут і не дуже посоваєшся, і коротко і вузько. Ерві співає і, як завше, посміхається. Мабуть, ще не товклася об його "Пуму" така немолода українська воячка. Певно, що ні. Наших жінок тоді ще жодної не було в Боснії. Це вже потім додумалися підкинути на горе нашим хлопцям кілька "молодших лейтенанток". Цей експеримент був настільки невдалий, що тих дівчат вивезли назад і більше такого не робили. Зате серед норвезьких миротворців були жінки, та й у французів і нічого. Там, видно, жінки служать давно, до них звикли. А в нас це так сприймалося, якби хлопець опинився у пологовому будинку - як би на це зреагували жінки-породіллі... Уявляєте?..

І ось ми на Ігмані Тут якось веселіше. Чи то днина випала сонячна після дощів, чи сербські обжиті села з городиною, цілими хатами зігріли душу. А, може, й хлоп'ята наші на "чек-пойнтах" такі життєрадісні, що дивишся на них і віриш - завтра війні кінець.

Вузька гірська дорога жовтоглиниста, ще вогка від опадів, розділила ворогів.

- Це у них перерва, - пояснює нам лейтенант Грабовський з Вінниці - Коли мусульмани моляться, серби не стріляють. А тепер обід.

Господи, думаю, та вони ж сусіди. Посварились за курку, за межу, за молодицю, то й годі - миріться вже.

То там, то там верхами крутиться димок - воюючі сторони варять обід.

Дерева, всі до одного, також безверхі. Всім дісталося - і людям, і їх житлам, їх родинам, деревам. Незібрана городина повисихала на стеблах. Запустіння. Це війна. Вона спустошує міста, села, оселі, душі. Людина на війні некрасива, як той казав. І дерева, і хати...

Але ось усміхнулося вранішнє сонце. Його ж війна не зачепила. Хіба що його.

А того білого коня на горбу?

Він собі попасає коло маленької хатки, як у мого вуйка Йвана на полонині. Такий білий, як цей день. Як надія на швидкий кінець оцьому "сумному рату". На самому верху живе Пегас війни. Трави некошені є що пасти. Білий кінь - сербський чи боснійський? Яка різниця? Це його трава, його земля. Може, він возить смерть? Ні, не боєприпаси, краще вже продукти. Щось він та робить на цій горі, на цій війні.

А в долині - чорний кінь. Оце так! Як у кіно, ба, як у пісні -




Білий кінь на горі,

Чорний на долині...




Нема такої пісні. А коні є. Обидва. Як день і ніч. Як війна і спокій, як життя і... Може, це марево, символи?

- Над тим верхом свищуть кулі, - показує рукою лейтенант Грабовський. - Долітають і до нас.

Мішками з гравієм обмощений "чек-пойнт". На саморобній грубці хлопці варять український суп. З грибами. Ой хлопці-молодці! Знаєте тут ціну тим грибам. Їжте макарони, шинку, тропічні фрукти в Україні цього обмаль не ходіть ви за тими грибами.

За півкілометра могила підполковника Сливного. На могилі високий березовий хрест.

Дивлюсь, а коня на горі нема. Може, за верх подався. А, може, його кудись забрали. А, може, вбило... А, може, його й не було. Андрію, був же на горі білий кінь. Ти бачив - був? - І Югославія була... І Радянський Союз був... Були та загули.

Андрій фільмує село в долині. Там уцілілі черепичні дахи. Тепер це сербське село. А було мусульманське.

- Гарне село, - каже з мене поет.

- Вирізане що до душі, - каже з Грабовського вояк.

Чорний кінь собі пасеться на царині.

Ой, чий то кінь?..

Ерві смагляве сонечко усмішкою кличе нас до "Пуми". Час рушати. Попереду фронт, жертви та бліц-проїзд по снайпер-авеню.

А тут, як у дитинстві, коли брали один листок конюшини на палець, другий під палець і показували фокус: паси, коню, нема коня; верни, коню, - є кінь!

Є і нема. Війна...




Автор виносить щиру подяку за допомогу у підготовці та виданні книги: отцю Олексієві Генику, Валентину Якушику, Мартину Рандерсону, Олені Ганцяк-Каськів, Людмилі Мальоні, Парасці Ходан, Андрієві Кулішу, Гафії Влад, Володимирові Владу, Олександрові Кржечевському.